Поки в будку залазили ОТУшники, ми трішки отямились. Коля Ляхович чомусь невпопад тут же на листку паперу зі свого портфеля написав у правому верхньому кутку «цілком таємно. Екземпляр № 1. План оперативних заходів по ДОП …» і запитав у Павловського:
- А як справа називається?
- А так і називається «Дело оперативной проверки «Дальнебойщик».
- А біс з нею, з назвою, — вже повністю опанувавши себе мовив він — Папери потім напишемо, а зараз місцеві опери – за лопати відгрібати сніг, а ви, ОТУшники, шукайте місце закладки.
Наступну годину я, аж цілий капітан і Василь Васильович, аж цілий майор, у світлі фар ГАЗона відгрібали від причепа сніг, що вже схопився кригою. Піт котився градом, а пальці рук відмерзали. Десь годині о третій під’їхала якась машина:
- Хлопці, що трапилось, може підмогти?
Ми заклякли – оце тобі і вся конфіденційність.
- Проїжджай мужик, тут нас досить, ми наперемінку, — раптом знайшовся Василь Васильович, що мовчав ще звечора.
Поки ми воювали зі снігом, а ОТУшники шнирили під тентом, наш начальник радіотелефоном викликав підмогу: з самого Переяслава оперативну машину–всюдихід «Нива» нашого відділення з особистою зброєю відділення. До цього моменту я й не знав, що у нас у відділенні на озброєнні є на кожного опера автомати АК–74 і навіть гранатомет «Муха». Все це вже вранці привіз наш водій, сержант Петро.
Якраз перед його приїздом ОТУшники, відморожуючи пальці і що п’ять хвилин бігаючи в будку до буржуйки, все–таки знайшли закладку, що була розміром зі звичайний транзисторний радіоприймач, перевірили її на предмет замінування і самоліквідації, зняли її і занесли в теплу будку. Далі була вже моя робота. Як єдиний легальний місцевий, я повинен був забезпечити не тільки охорону, але й конфіденційність, використовуючи для цього всі можливі в тому числі і особисті засоби.
Після невеликої наради, де Коля Ляхович запропонував кожному викласти свою думку і плани, мовчки і терпляче всіх вислуховував, нарешті владно припинив базар і мовив:
— Всім дякую. Я вас вислухав, а рішення приймаю таке: під підписку про нерозголошення розкрити сам факт проведення операції КГБ перед начальником Згурівського вузла зв’язку Мацепурою. Без нього будка машини зв’язку в чистім полі за селом та ще і в заметіль була сильно примітна. Залучити начальника місцевої міліції, а також дільничного Євтуха, до організації міліцейської огородження місця стоянки причепу, попередивши, щоб ті ні в якому разі, під страхом смерті, не додумались зупиняти вантажівки ТІR.
Поки я їздив у Згурівку вербувати начальника місцевого зв’язку Сашка Мацепуру, що за сумісництвом був ще й моїм кумом, а також ставити завдання Мишку Євтуху, відриваючи його від його ж роботи (чому він був тільки радий), в чистому полі відбулась «заміна гравців». Будка «міністерства зв’язку» була майже така самісінька, тільки трішечки інша, хоч і з тими самими номерами що і в попередників, але самих ОТУшників вже не було. Замість них в будці вже без буржуйки, проте з модерновим автономним електричним опаленням, сиділи кремезні хлопці з товстими шиями і накачаними біцепсами, з важенною і громіздкою сумкою вороненого залізяччя, які відверто не приховували, що вони не обтяжені аналітикою, розумовою діяльністю і «не ведающие, что в мире есть печаль». Це були розвідники і група захвату з управління зовнішнього спостереження.
Сашко Мацепура, з яким я приїхав на його ж службовій машині районного вузла зв’язку і якого в «нашу» будку не допустили, мовляв, там немає нічого цікавого, тут же на карті показав, що в цьому районі є його НУП (необслуживаемый усилительный пункт магістральної лінії зв’язку – бетонна будка на узбіччі дороги засипана землею), що знаходиться в кілометрі звідси в зоні прямого зору через поле і що там, під виглядом ремонтників, можна облаштувати тимчасову базу і пункт спостереження за об’єктом. Для нас це було не просто дуже доречно, але й вирішенням всього нашого геморою з маскуванням і легендуванням операції.
До вечора чисте поле було обложене двома ніби–то міліцейськими ДАІшними постами, що були від причепа на максимальній відстані, проте в полі прямого зору і двома бригадами гебешного зовнішнього спостереження і груп захвату, одна з яких сиділа через поле в будці «машини зв’язку» біля НУПу, а інша з протилежного боку поля в іншій будці, яку той же Мацепура позичив в місцевому колгоспі «для забезпечення особливо важливих ремонтних робіт на магістральній лінії зв’язку державного значення». Ясно, що «автономного опалювання» чи хоча б буржуйки в іншій будці не було, а тому група захвату грілася біля тут же розкладеного вогнища, від якого смачно пахло шашликами. З самого Києва спеціальною оказією були привезені для всіх (!) справжнісінькі і новісінькі баранячі кожухи і валянки, а назавтра обіцяли ще й буржуйку. Особливим колоритом був трактор «Бєларусь» з мацепуриної контори, яким він самолічно притіг колгоспну будку (ну й Сашко, я й не знав, що він ще й тракторист).