Я ж був заклопотаний невідкладними рухівськими «проісками», які так недоречно надумали проводити свій з’їзд, куди дружно поперлись всі мої об’єкти. Треба сказати, що основною моєю діяльністю в відділенні була протидія «українському буржуазному націоналізму», який останнім часом розрісся як на дріжжях і за який всіх відповідальних за цю, так звану п’яту лінію, і мене в тому числі, дрючили в хвіст і в гриву. Потім я був неабияк заклопотаний «підготовкою спільних з портовськими безпековими і міліційними силами агентурно–оперативних заходів з протидії очікуваним рухівськім провокаціям в Бориспільському аеропорту під час транспортування для перезахоронення останків засуджених радянським судом націоналістів Стуса, Тихого і Литвина», потім було ще щось суперважливе, що і не запам’яталось…
Фактом було те, що Тимохєїч так не отримав можливості «проставитись», а я, відповідним чином, втратив можливість послухати його чергові побрехеньки під дармову випивку. Кожен займався своїми справами: Тимохєїч успішно стеріг «тіло», а я безуспішно рятував «систему».
Та ось якось рано зрання в мене вдома задзвонив телефон і чарівний жіночий голос проспівав ламаною, але зрозумілою англійською: «Тут Мальта, Ла–Валетта–таун–порт. Можете говорити, будь–ласка». Останню слово «плі–і–з» звабливо і неприродно витягнулось.
Це мене не злякало, хоч і спантеличило. Тільки–но я проглянув програму «Час», де повідомляли про саміт глав США і СССР, що проходив на морському лайнері «Максим Горький», що пришвартувався в мальтійському порту Ла–Валетта і передбачав, що Тимохєїча, як фахівця з контактів з їхніми бодігардами могли залучити до цієї історичної події.
Далі в трубці хряпнуло і протріщало вже щось наше рідне, бо моя трубка була вже з нашого вітчизняного боку, і бадьорий голос Тимохєїча віддав владну команду:
— Володя, через чотири години у вас в Борисполі буде московський борт до Мальти, сяде спеціально по твоїх індиків, так що, друже, не підведи, організуй з десяток, чи б пак, з дюжину, по–тутешньому.
— Тимохеїч, а там часом не було команди на особистий супровід стратегічного вантажу, а то я б з превеликим задоволенням, — пожартував я, плекаючи занадто слабку надію, аж раптом згадав, як ще вчора ввечері мене «накручував» Петро на проведення чергової супертермінової вранішньої публічної «контррозвідувальної антирухівської комбінації» і мовив, – алло, алло, вибач, але я не можу, бо з самого ранку «задіяний». Ти ж знаєш Петра, боюсь я з ним не домовлюсь.
— Давай дуй у відділення і поки ти туди доїдеш, Петро отримає відповідні інструкції. А ти з відділення віддзвонись сюди по вертушці, ось номер – і він продиктував всього чотири цифри, яких видно було досить, щоб обізвались в оточенні «самого».
Коли я приїхав на роботу, Петро вже в своєму кабінеті готувався надати нам чергові ЦУ до напередодні затвердженого генералами планів протистояння рухівській сваволі. Я почав було казати йому про Тимохєїча і про Мальту, та куди там:
— Мать–перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.
Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.
- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…
Тут Петро вже не витримав і розрядився громами–блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ – Петро притих.
Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…
Це було відверто нудно і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання в спину, яке давно звик «не помічати».
Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.
— Ось бачете, ще ні світ не зоря, а Київ вже турбується, — Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.
Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно що телефонує сам генерал. Петрове обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску наборника якого сяяв золотом герб СССР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».