Та ще й сліпий випадок струтився в перевірку. Сивому офіційно замовили (в маленькому містечку у художників немає конкуренції) облаштувати приміщення райвідділу і в момент, коли його справа ретельно вивчалася, саме він у сусідньому приміщенні малював газету «Чекист».
Прийшов час і оперативника, на зв’язку у якого був Сивий, переведено на роботу в інше місто. На його місце прислали нового. Процес прийому–передачі агентури завжди найбільш сприятливий для виключення баласту з агентурної мережі. Цього разу з агентів нарешті був виключений і Сивий. У обох сторін ця процедура викликала тільки полегшення.
Виключення Сивого відбулося на початку вісімдесят дев’ятого. А через кілька місяців нова вказівка у справі: «Цілком таємно. На предмет причетності до об’єкта перевірити всіх (!) тоді ще хоч і нечисленних членів Руху, але які вже голосно заявили про себе.
Одинадцятирічне пригнічення вимушеним співробітництвом наклало свій відбиток на Сивого, тому йти в Рух він утримався. І знову, в котрий раз пильна увага держбезпеки обійшла його особу.
А тим часом вже бушують пристрасті. Жовто–блакитний прапор зухвало тріпотить над головами відчайдушних і будить, будить, будить Сивого. Через деякий час він знову з тими, хто несе його прапор. Він знову серед однодумців, але радість буття затьмарюється усвідомленням свого відступництва. А тут ще в колі рухівців і угеесівців поширюється шпигуноманія, підозра до того чи іншого добродія у співпраці з КДБ.
Народний Рух ширився лавиною. Оббріхувати і замовчувати його вже було неможливо. ЦК і КДБ були в патовій ситуації, справи по українському націоналізму стало вести небезпечно. Рядові офіцери–оперативники вже відверто саботували цю роботу, проте керівництво КДБ ще влітку 1989–го вимагало на кожного активіста Руху, члена УГС вести ДОП (дело оперативной проверки – попереднє вивчення і збір компрометуючих матеріалів), збирати інформацію, яку в подальшому використовувати для компрометації об’єктів. Так готувались вибори до Верховної Ради.
Але бацила націоналізму проникла вже і в КДБ. «Цілком таємно. Начальникам підрозділів. Для ведення зазначених справ відібрати найбільш відданих соціалістичній та інтернаціоналістичній ідеям співробітників».
Ненадійним офіцерам потихеньку стали «робити» умови для звільнення. А з урахуванням того, що ненадійні були, як правило, не найгірші, прийняли доповнення до статей звільнення офіцерів з дійсної військової служби. Приховувати, що самих офіцерів–оперативників стали ділити на «своїх» та «чужих», навіть не намагались, адже тут не той контингент. Всі ждали «жандармських чисток».
Восени вісімдесят–дев’ятого стало ясно – інформаційні витоки про ведення такої масштабної справи як «Художник–верхолаз», можуть серйозно підмочити репутацію КДБ і КПУ, а тому – хай він живе, вже не до нього.
«Цілком таємно. Всім оперативним підрозділам КДБ УРСР. Справу (ДРА) «Художник–верхолаз» припинити. Матеріали знищити. Акти про знищення матеріалів справи надіслати в КДБ УРСР».
Що робив в той час сивий? Хто знає. Мабуть бігав на збори Руху, готував до випуску напівпідпільну газету, читав страшну правду нашої історії і малював. Адже він художник.
Малював плакати до виборів у Верховну раду 1990–го року, розповсюджував листівки, вболівав за своїх і боявся.
Після виборів у містечко прибув новоспечений народний депутат, колишній політв’язень. Сьогодні він герой. Серед тих, хто прийшов засвідчити йому свою повагу і Сивий. Як годиться – мітинг, потім зустріч у тіснішому колі з хлібом–сіллю, а потім вже й з оковитою.
І тут якийсь гедзь вкусив Сивого. Раптом він, рвонувши на собі сорочку, випалив, як він колись дванадцять років тому… над Києвом… на Хрещатику… жовто–блакитний… Хай живе самостійна Україна… КДБ шукало… Дванадцять років боявся, а зараз – ні.
Цю ніч він мабуть спав спокійно. Хоч і не зовсім, хоч наполовину, але він все–таки герой. А як не герой, то відчайдуха.
Він ще спав, а агент «Легінь», протягом років заінструктований на пошук «Художника» і який організовував цей мітинг, писав оперативнику, що нарешті знайшов «Верхолаза».
Наступний ранок в райвідділі КДБ був бурхливий. Гуртом обговорювали непересічну подію, адже щойно закрита справа протягом попереднього десятиріччя була основним змістом їх діяльності. Вже ціле покоління українських чекістів складало байки: ми не можемо вловити «Художника–верхолаза», тому що у спецшколах нас вчили ловити Пєньковського.
— А я ж казав…
— А я ж попереджав…
— А я печінкою відчував…
— А може, заради сміху пошлемо? Порадуємо діда–генерала.