Партія перед КГБ ставила конкретне завдання: за будь–яку ціну не допустити створення опозиційних до КПРС структур.
В обласному управлінні КДБ та всіх його районних підрозділах були підняті всі архівні матеріали по всім гучним і резонансним справам, хоча б таким, як ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок», численні матеріали «профілактик» з забарвленням «український буржуазний націоналізм».
В розпал роботи аналітичних підрозділів з визначення кола «врагов», в листопаді 1989–го, мені прийшлось зустрічати в Бориспільському аеропорту скорботний борт з останками Стуса, Тихого і Литвина. Наступного дня обласні офіцери–аналітики випрошували у мене листівки з віршами Стуса, що їх поширювали рухівці в аеропорту і на повному серйозі вчитувались в рядки, намагаючись зрозуміти їх зміст. Мене це вразило – моє таємне захоплення українським націоналізмом, яке я не міг довірити навіть найближчим, раптом стало модним і престижним, навіть серед КГБешників. Для мене це був шок.
На той час мій колега, майор Геннадій, вже вів дві справи оперативної перевірки на таких «запеклих націоналістів» як учитель іноземної мови Гнідинської середньої школи Михайло Ратушний і інженер бориспільського заводу «Прометей» Анатолій Ковальчук.
Якщо з Михайлом Ратушним все було ясно: западенець, «засланий козачок», відвертий націоналіст, активіст–рухівець обласного масштабу, контролювався за допомогою «надійної» агентури (тобто люди, які висвітлювали діяльність Михайла, щиро його ненавиділи і щедро давали «потрібну» інформацію), то з Анатолієм Ковальчуком було важче. Якщо Михайло був відкритий, щирий, «рубаха–парень» з великим колом товаришів і знайомих, серед яких йому легко було підставити агентів, то Анатолій якраз навпаки: відлюдькуватий, замкнутий. Інформацію «про ворожу діяльність» щодо Ковальчука наше відділення отримало від київської агентури, як «связь известного националиста Ивана Зайца». Перевірити це було важко, тому що треба було рейдувати своїх районних агентів до Києва, а зробити це було непросто, бо підвести до Анатолія агента було проблематично. Завербувати когось з близьких друзів було ще важче з причини практичної відсутності цих самих друзів.
Майор Геннадій, мій «сокамерник» (тому що сиділи в одному кабінеті), якось жартома запропонував мені «замочити» Анатолія Ковальчука. Він йому не просто заважав, він просто «валив» одну з найголовніших його справ. Причина була проста і банальна: Гена, окрім всього іншого, вів «контррозвідувальне обслуговування» заводу «Прометей», який за декілька років до описуваних подій, отримав закуплене державою за золото дорогоцінне обладнання для виробництва магнітних дисків з західної Німеччини. Не дивлячись на всі спроби нашої вітчизняної наукової і виробничої еліт використати його за призначенням, справа не рухалась з місця, бо московські розпорядники бюджету «отримали відкат» від самих німців і закупили обладнання, яке там на заході вже було морально застаріле і ніяк не хотіло працювати «на перестройку».
Гена вже мав конкретних підозрюваних, практично повну доказову базу і готував перевести свою оперативну розробку в кримінальну справу, коли його змусили вивчати Ковальчука. І не просто змусили, а поставили вимогу звітувати в 5 управління центру по справі Ковальчука щотижнево. Ясно, що за таким розкладом, розробку по «відкату» треба було покласти в довгий ящик. Геннадій прекрасно розумів неспівставність цих справ, неодноразово їздив в область і в центр щось комусь доводив, проте, отримавши догану, принишк, тихо мріючи або передати справу мені, або десь якось удавити цього Ковальчука, що невідомо звідкіля так недоречно взявся.
Я ж, насправді, був зайнятий «надзвичайно важливою справою» — навесні 1990 року, була отримана генеральська санкція і заведена справа оперативної перевірки щодо одного з активістів Руху, лікаря–психіатра Романа Никифорука. Він ініціював і активно приймав участь у всіх можливих пікетах і маніфестаціях в місті, які так дратували районне керівництво і особливо ідеологічного секретаря Тамару Онищенко, яка майже щодня викликала до себе на килим нашого начальника відділення.
Треба сказати, що Бориспільська райлікарня давно була більмом у оці райвідділу КДБ. Там працювало декілька раніше профілактованих «архівних об’єктів», які свого часу швиденько «покаялись в гріхах» і підписали відповідні визнавальні папери. Що вони робили зараз і яка була їх роль у щойно народжуваному Русі – було неясно, адже саме відвідування ними рухівських зборів, ще не було підставою для прийняття рішень, тому мене було кинуто саме на «цю відповідальну ділянку роботи».