Деякі з профілактованих, таких як наприклад, лікар–педіатр Олександр Бойчук, на наше щастя, тоді працювали в Києві, в Борисполі ж тільки ночували, а тому всі «тєлєги» за їх участю, що приходили до нас, ми з чистою совістю відсилали у київські райвідділи, де вони губилися в численних томах «літерних справ», без належної перевірки.
По Гнідинській школі інформацію постачав сам «горком партии», який вимагав «пресечь» діяльність Ратушного саме тому, що директором тієї школи була така собі Валентина Стрілько, активістка українського національного шкільництва, відома далеко за межами бориспільщини. Було використано звичайний таки «виробничий» конфлікт між завідуючим Бориспільським райвно М. Корніякою і непокірною директоркою, якій приписувалась «організація опозиційних антипартійних структур» в районі. Під прикриттям цього конфлікту протягом 1989–1990 років райвідділом КДБ було організоване «оперативне вивчення і документування протиправної діяльності» Валентини Стрілько і Михайла Ратушного, як об’єктів справ оперативної перевірки з забарвленням «український націоналізм і антисуспільна діяльність» з застосуванням всіх «дозволених» оперативних можливостей і засобів.
Важко тепер об’єктивно оцінити діяльність того чи іншого «об’єкта» по створенню осередку Руху в районі. Так, Валентина Стрілько була серед його активних ініціаторів і провідників. Однак на мою суб’єктивну думку, справжнім натхненником і організатором українського культурного, просвітницького, а головне політичного відродження в районі був член бюро Бориспільського міськкому партії, головний редактор районної газети Валентин Лисиця. Він вміло використовував своє службове положення, перетворивши звичайну районку з невизначеною назвою «Трудова слава» в справжню трибуну «перебудови і гласності», а головне в справжню українську газету від землі. Його кабінет перетворився на штаб новоствореного Руху, а шпальти газети на дискусійний майданчик політичних сил. Газета широко подавала розвідки з непростої і трагічної історії рідного краю, відкрито і активно виступила за відкриття українських класів у двох російськомовних міських школах, втручалася в різномаїття економічних відносин району і міжнародних контактів працівників місцевого міжнародного аеропорту.
Це не просто дратувало, а навіть бісило як обласне, так і районне «партійне начальство». Протягом 1989–1991–го років тиск на газету був просто шалений. Не гребували прямими вказівками бюро міськкому і навіть обкому. Секретар міськкому Тамара Онищенко прямим текстом вимагала від підполковника Петра Чичканя, начальника відділення КДБ, «розібратися» з головним редактором. Той же кивав на міськком, мовляв, виводьте його з членів бюро міськкому, тоді я зможу все.
Міськком партії не мав реальної влади на своїх же членів і не міг ось так просто вивести з своїх лав непокірного «борзописця». Партсекретарі хотіли прибрати Валентина Лисицю чужими руками, руками КГБ.
Але часи вже були не ті. КДБ на той час вже не мав «розв’язаних» рук, керівництво обласного управління та і центральний апарат не сміли переступити через інструкцію КДБ СССР від 1956 року, яка зобов’язувала оперативні підрозділи порушувати внутрішні справи оперативного обліку на членів партійних комітетів тільки з дозволу і санкції вищих партійних органів.
Протягом 1990 року двічі начальник відділення підполковник Чичкань звертався до начальника обласного управління генерала Шрамка з рапортами про доцільність «збору доказових матеріалів про антисуспільну і антирадянську діяльність члена бюро Бориспільського міськкому, головного редактора районної газети «Трудова слава» Валентина Лисиці в рамках справи оперативної перевірки». Та генерал не наважувався йти з цим до першого секретаря обкому. Часи вже були не ті.
Коли ж Чичкань звернувся з рапортом втретє, доклавши до нього клопотання міськкому, підписане секретарями Бистрим та Онищенко, генерал не витримав і вліпив Петрові сувору догану.
Пояснення цього «сміливого» вчинку не забарилося: в листопаді 1990–го надійшов цілком таємний наказ голови КДБ СРСР про внесення змін до «біблії контррозвідника» — Класифікатора. Цілі розділи, серед яких знаменитий «кормилец» — «Український буржуазний націоналізм» було вилучено. Тепер «наявність у особи ідей і переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави» вже не були підставою для цькування з боку КДБ. Стаття кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда», а також частина друга статті «Зрада Батьківщині» в формі переходу на бік ворога – з’їздом народних депутатів СРСР скасовані.