Всі справи оперативного обліку з цим забарвленням були припинені, самі справи було знищено по акту в присутності не менше двох офіцерів, а акти були надіслані в спеціальний архів 10 відділу КДБ УРСР.
Тільки одна справа оперативної перевірки була реалізована дійсно «по–чекистски»: 7 листопада 1990 року за участь в акції з недопущенню військового параду в Києві на Хрещатику «об’єкта», Михайла Ратушного, було заарештовано, його офіцера–розробника, майора Гену, і начальника, підполковника Петра Чичканя, було відзначено в наказі. Всі інші «наші об’єкти» голосно, і головне вже безкарно, протестували проти арешту свого товариша, ну а нам було вже не до них. «Український буржуазний націоналізм» перетворився на парламентську партію і ми, як і всі «радянські люди», мовчки визнали його своєю владою. 6–та стаття «советской» конституції назавжди відійшла в історію.
Змінювались закони, змінювались правила, щось не заборонялось, а щось уже і дозволялось. Проте не відмінялась любов і ненависть. Розкол був не тільки в суспільстві, розкол був і серед особового складу КГБ. Саме тоді прийшла ще одна таємна інструкція з підбору кандидатів на роботу в органи КДБ: «отбирать исключительно преданных социалистической идее и интенациональному долгу» (тоді ще продовжувалась жорстока і безглузда війна в Афганістані). Силові структури України продовжували поповнюватися «інтернаціоналістами», які або не були українцями взагалі, або щиро ненавиділи так завану демократію разом з Україною, або були відвертими пристосуванцями до будь–якої системи. Саме тоді в бориспільському відділенні з’явився молодий, запеклий і правильний молодий комуніст, лейтенант–інтернаціоналіст Анатолій Федорчук.
Тиск на «неправильну» районку не припинявся не зважаючи на рішення московських з’їздів. В день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10–ти тисячами головорізів вітебської дивізії ВДВ на борту, вже бориспільський міськвиконком прийняв остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».
Чотири місяці колектив газети буде працювати без зарплати. Всі будуть дивитись на свого головного редактора, а він не буде піднімати очей. Так буде до грудня 1991–го, до самого референдуму, на який газетярі будуть відчайдушно працювати. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться.
Після його похорону фінансування газети відновиться.
Все буде як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.
__________________________
Двадцять років потому:
Об’єкт ДОР «Худой» Михайло Ратушний – народний депутат України трьох скликань, голова правління Інституту національного державознавства, а віднедавна – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Об’єкт ДОП «Стерва» Валентина Стрілько – була заступником глави Київської обласної держадміністрації, зараз президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого.
Об’єкт ДОП «Хмурий» Анатолій Ковальчук – був заступником глави Бориспільської районной держадміністрації, зараз помічник–консультант народного депутата України.
Об’єкт ДОП «Пікетчик» Роман Никифорук – довгий час очолював Київську міську клінічну психоневрологічну лікарню №1 (Павлівську), зараз лікар–практик.
Начальник райвідділення КДБ Петро Чичкань – підполковник запасу, військовий пенсіонер і активіст Соціалістичної партії Мороза.
Серетар міськкому Тамара Онищенко – після розгону парткомів швиденько знайшла тепле місце заступника начальника новостворюваної тоді Бориспільської митниці…………………….
Майор Геннадій Сухомлин – військовий пенсіонер, полковник запасу, позапартійний.
Лейтенант Анатолій Федорчук – вчасно розгледів «соціалістичну» перспективу, достроково залишив службу і став мером Борисполя від Партії регіонів.
А на рогозівському кладовищі міста Борисполя над могилою Валентина Лисиці співають степові пташки.
ПУТЧ, ПУТЧ, ПУТЧ…
19 серпня 1991–го, неділя, п’ята ранку, диктор ще нічого не говорив, «Лебедине озеро» ще не транслюється…
Пронизливо дзвонить телефон. Я за звичкою зриваюсь, не усвідомлюючи, що вже дванадцятий день, як підписано наказ про моє усунення з посади старшого оперуповноваженого КГБ УРСР.
Вже потім, місяців через два, буде наказ про моє звільнення з військової служби за власним бажанням без права перебувати в запасі органів КДБ СРСР.