У військкомат я піду пізніше, де на мене вирячить очі тамтешній начальник відділення з обліку офіцерів запасу – КГБістів у них зроду не бувало. Виник конфуз: адже звання «лейтенант» мені присвоював міністр оборони, а наступні звання – якийсь голова чогось там, що для воєнкомівців не авторитет (мене просто переплутали з численними міліціянтами, чиї спеціальні звання вони демонстративно не визнають). Гебешні ж запасники стоять на обліку в мобілізаційних відділах обласних управлінь. Звільнені за порушення дисципліни, нероби чи п’яниці все ж залишаються в запасі КГБ і тільки таким як я, що свідомо не побажали служити далі і звільнені за власним бажанням, відмовлялось бути гебешниками навіть запасу.
Я, дурень, обурився, почав качати права і врешті добився, щоби мені залишили звання, яке вказане у військовому квитку. От якби погодився стати тоді знову лейтенантом, мав би зараз підставу з ними судитися.
О, який би був «шкандаль», розголос, преса, високоповажні і високопоставлені вболівальники і співчувальники – дивись, була б, здуру, і пенсія. Боже, ну чого ми такі розумні заднім числом.
Я схопив слухавку і почув істеричний голос моєї куми Ліди, авіадиспетчерки міжнародного аеропорту «Бориспіль»: «До нас йде вітебська дивізія ВДВ на сорока бортах Іл–76. Наш воєнпред бігає по залу, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Всі оперативні та відповідальні чергові по авіарайону, галузі, міністерству, радміну і ЦК республіки сповіщені, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть провисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?»
З Лідою живемо ми поруч. Моїй доні і її синку по сім рочків. Разом водили дітей в сусідський російськомовний дитсадок, а зараз ми з нею складаємо так звану «ініціативну групу» з відкриття українського класу в російськомовній школі. Ми повірили в щойно прийнятий Закон про мови в Українській РСР, де, серед всього іншого, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі мусить бути відкрито клас з українською мовою викладання.
Я, як офіцер КГБ, намагався не світитися, а от Ліда, добра душа, була справжньою активісткою. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка була змушена віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Все переживала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі. І біда була не в цьому. Біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.
Скажете такого не було?
Ха, ха. Таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.
Ліда зібрала 28 заяв від батьків і ми торжествували, як раптом виявилось, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але коли вони дійшли до міськвно, виявилось, що їх залишилось всього шість.
Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялись від своїх заяв: одних «сильно просили», інших «просили сильно подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочеш втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку) – не дратуйте міськком.
Коли я поклав трубку, то подумав — хана українському класу в нашій російській аеропортовській школі № 8. Після таких подій що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо…
… бо на мою столицю суне ціла повноцінна бойова повітряно–десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь–який наказ партії.
А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь–наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:
— Ми тут думаємо, що можемо зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.
— Боже, Ліда, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без виключення розмови всіх телефонів служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – в цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники… Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?