Потім настала ніч, потім знову день. Очікували що ж буде далі.
То чекали, що скаже Кравчук, то чекали, що ж скаже Єльцин – не вірилось в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика, хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но… очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось…
А військо в кінці злітно–посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам–командирам було не до нього.
Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого там кіпішуєш? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.
Переночувати ніч у серпневому степу на духмяній траві – що ще може бути краще? Кажуть гори, чи то може море. Е, це треба спробувати, а потім сказати.
Правда щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітці з несамовитим ревом несеться щось страшне… проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде…».
Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.
Найдивовижніше, що ніхто з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть в голову не могло прийти, що там, ось поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.
Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливоого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулись не додому, а в іншу країну. Може й не чужу, проте точно в іншу.
В кінці злітної смуги їх будуть тримати дві ночі і три дні. Потім буде команда «відбій. Додому». Вони звично завантажаться і знову в несамовитому ритмі будуть працювати і військові, і цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби–то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, не буде страху незнання і невідання.
Це вже буде красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилось.
Наступного дня, ми з моєю дружиною, кумом Петром і кумою Лідою копали картоплю на своїх городах–ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчудження злітних смуг. Саме там в полі по транзистору ми й почули те історично трепетне «Україна стала незалежною».
Спеки вже не було, на широкому полі і там, і тут копошились люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так і це всі відчули, бо не відчувати не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це була ВОНЬ.
Навіть за більш ніж три кілометри через поле відчувався стійкий запах людської сечі і екскрементів, які не могли заглушити навіть гасові вихлопи авіаційних двигунів, що ревіли на форсажі.
— А все це прийшле військо, — казала кума Ліда. – Уявляєте, посадили на три доби дивізію майже в десять тисяч чоловік і забули. Кажуть, лежіть, спіть, їжте кашу. А туалет? Там, у полі зору тисяч пасажирів і аеродромних служб, чисте поле і тільки один туалет для обслуги, коли комусь раптом щось прикортить. Вже третя зміна зі всіма можливими засобами, пожежними машинами і автообмивниками з реактивними пінними установками не може добратись до цієї шпаківні.
У кожного своє відчуття тієї чи іншої життєвої, сімейної чи історичної події.
У мене спомин про путч – з запахом.
І ніяких аналогій чи алегорій. Хоч як тут без них.
А ще за тиждень ми з кумою Лідою вели своїх дітей до школи. В такий жаданий і вистражданий перший і єдиний в нашій школі україномовний клас. І ніяке військо, путчі чи події не змогли перешкодити його відкриттю.
Ви спитаєте — а який зв'язок?
Вже потім хлопці з оперативно–технічного управління КДБ при моєму звільненні з комітету, чи вибачте, вже з СНБУ (Служби національної безпеки України, так тимчасово називалась наша контора до 25 березня 1992–го) подарують мені на згадку магнітофонний запис нашої з Лідою розмови 19 серпня 1991–го, де ми насправді обговорювали можливість організації справжньої авіакатастрофи. Думаю, таким трофеєм мало хто похвалиться.