Про свою біду вона розказувала так, що дід, який не соромився за своє «адвокатство» вимагати чарку – нічого їй не сказав. Бабуся Марія говорила, що одного «дякую» цієї жінки з Богданівни вистачало, щоб дід не пив тиждень.
Від цієї жінки віяло Богом.
Діду вона подякує через двадцять років. Ні, не діду, мені.
Так, так. Ця жінка з Богданівни прийшла в хату, де ще хазяйнувала моя бабуся Марія, якої я ніколи не бачив.
Це було в 1934 році. За двадцять років до мого народження.
Я хочу розказати про малюнки Катерини Білокур, які крім мене ніхто не бачив. Дослідники її творчості навіть не знають про їх існування.
Художниця Катерина Білокур – це художниця сміливих і відчайдушних життєвих кольорів. А ці малюнки, про які я хочу розказати – негатив її творчості. Її нещасна любов, її біль, її заповідь нащадкам, адже виконала вона їх уже десь у 1957 році, цебто за три роки до своєї смерті.
Не знаю чому, але я певен, що пишучи ці картини, вона знала що радянська тиранія, імперське кріпацтво і несвобода впаде і її творчість наближає цей момент.
А починалась ця історія з діда.
Мій дід, Колесник Олександр Іванович, походив зі старовинної священицької сім’ї, що майже сторіччя проживала на Чернігівщині. Він, як і всі його брати мав вищу духовну освіту і, напевно, продовжував би просвітительську духовну діяльність, якій присвятила себе вся його сім’я.
Ще молодою людиною мій дід зустрів революцію і громадянську війну. Судячи з того, що синод РПЦ (Руської православної церкви) наклав анафему на Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним, а для УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) ленінський уряд був урядом ворожої держави, можна вважати, що більшовики у мого діда симпатій не викликали. Сімейних спогадів про героїзм діда в роки громадянської теж до мене не дійшло. Знаю лише, що в 1925–му отримав він приход в селі Кобижча Бобровицького району на Чернігівщині, куди приїхав із своєю попадею, дочку з роду Тимченків, відомим тим, що з нього вийшли декілька православних єпископів.
Народили вони семеро діток, та й жили б во славу Бога, своєї сім’ї та України, якби не жорстоке ХХ століття з масовим психозом комуністичного імперіалізму.
В 1933–му всенародна біда торкнулась і мого діда: в результаті терору голодом, розрахованого класиком марксизму–ленінізму та впровадженого в життя вірними ленінцями, він в один цей страшний рік поховав своїх чотирьох дітей, кинув напризволяще приход і з залишками своєї сім’ї, серед яких була і моя мама, кидає страшну для себе Кобижчу і перебирається до Яготина.
Важко жила сім’я, не маючи ні дому, ні постійного заробітку. Маючи вищу духовну освіту, дід влаштувався рахівником–обліковцем на залізничну станцію, але зламаний важкою долею, почав попивати оковиту.
Сімейні перекази не залишили мені причин того падіння діда, та й ми, сьогоднішні, мабуть, не маємо права судити те покоління.
Від матері, та й від інших людей, мені відомо що дід був дуже доброю доброзичливою людиною, Божу добрість до людей проніс через все своє життя, не втрачаючи її ні за яких скрутних обставин. Навіть позбавлений сану і приходу, він продовжував залишатися духовним пастирем для людей: до нього йшли і йшли зі своїми бідами…
То були страшні роки: буремні тридцяті, страшні тридцяті. Російські більшовики ламали хребет своєму власному народові, а українцям пригадували спробу української незалежності з Симоном Петлюрою, Василем Чучупакою в Холодному Яру, Нестором Махном в Гуляйполі – ці воістину всенародні антимосковські та антибільшовицькі рухи та повстання 20–х років ХХ століття.
Українську інтелігенцію, мозок і дух нації, звозили на Соловки і просто знищували. Для українського селянства питання постало руба: іти в безвість чи в колгосп. За колгоспну Україну мій народ платив людськими життями – від 6 до 15 мільйонів. Рахував їх через сорок років Роберт Конквіст.
На кінець тридцятих дід Олександр освоїв важку на тодішній час адвокатську професію. Він вів її методом «народної адвокатії»: спрямуванням слізних прохань, заяв, позовів і листів до НКВД, райкомів, обкомів і навіть до самого «батька народів» – Сталіна. Його наполегливість, епістолярний та адвокатський дар, вміння знаходити аргументи для тирана давали свої плоди і в Яготин інколи поверталися засуджені.
Ще й досі живуть в Яготині люди, врятовані адвокатським хистом мого діда. Ці люди, зламані, пригнічені і пригноблені, як і мій дід, часто підносили йому чарку, від якої той не відмовлявся.