У сороковому році в Яготині померла його дружина, моя бабуся Марія, і дід залишився один з трьома дітьми.
«Треба закінчити три університети, щоб стати культурною людиною, – казав середньовічний мудрець, – перший — дід, другий — батько, третій — син».
Свій перший університет православний пастор Іван Колесник закінчив наприкінці минулого, ХІХ сторіччя; другий університет, його син (а мій дід) закінчив під час першої світової війни. Третього університету не закінчив ніхто. Моя мама закінчила тільки шість класів, початкову освіту мали і мої дядьки. Ніхто з третього покоління Колесників не мав навіть середньої освіти. Розірвалась ниточка поколінь, і мій університет знову буде першим.
Найперше, що я пам’ятаю в житті – це дідусева маленька хатинка напроти яготинського залізничного вокзалу. Чути гудки паровозів, брязкання буферів, свистки та крики шляхових майстрів. Батьки мої працювали, сестра ходила до школи. Довгі дні я залишався наодинці з дідом.
Я не знаю, чи були в моєму ранньому дитинстві книжки чині – не пам’ятаю… Але пам’ятаю одну книгу – велику, таємничу, магічну і чарівну – дідівську Біблію. Він мені розказував біблейські сказання та притчі у формі казок.
Чи можливо, він не міг так розказати і так прочитати, чи то я своїм дитячим розумом не міг цього охопити, але я страшенно боявся цієї книги. Боявся Біблії.
Вона була у чорній потертій обкладинці, і від неї чомусь повівало холодом. Зараз мені здається, що Біблія у мене асоціювалась із поняттям смерті, першим абстрактним і філософським поняттям, яке усвідомлювала дитина. Це поняття, яке я опанував тоді, мене дуже лякало. Я боявся цієї книжки.
Дід нічого не міг поробити з цим явищем.
І ось одного разу він приніс і поклав переді мною на стіл цю саму книжку, чорну біблію. Розгорнув її, і я побачив дивовижні квіти, чудернацьких тварин, птахів, міфічних звірів.
Особливо мене вразив колір тих квітів, щось середнє між червоним і жовтогарячим. Цей колір перемагав холод, смерть, він веселив, він робив цю книгу привабливою. Цю книжку хотілося розглядати, читати, та, на жаль, читати тоді я не вмів. На чистих сторінках книги, а також на полях якась невідома мені, чарівна рука зробила дивовижні малюнки. Малюнки для мене.
Звідтоді я перестав боятись цієї книги, я полюбив її, як полюбив потім інші книги.
Минуло декілька років. Ми з татом, мамою, сестричкою переїхали в наш новий будинок. А скоро я пішов до школи, в перший клас. Нарешті саме для мене, а не для моєї сестри були куплені кольорові олівці. Я захоплено малював.
Не знаю, що малював, але пам’ятаю все намагався відтворити той колір, який прийшов до мене з першим життєвим враженням. Я довго бився над цією задачею, обмалював всі зошити, майже всі книжки, поки нарешті, цим не зацікавилась мама.
Вона спитала якось: «Що ти малюєш?» Я відповів, що мені хочеться відтворити колір тих квітів, якими були розписані сторінки дідової Біблії. Мама усміхнулась і через деякий час принесла мені від дідуся цю книжку.
Я розкрив її і … не повірив своїм очам: малюнки у Біблії було виконано звичайним хімічним олівцем на білих, хоч і пожовклих, сторінках. Малюнки були не кольорові.
Мама розповіла, що якось дідусь зустрів на вокзалі знайому тітку з Богданівки, якій колись давно чимось допоміг. Вона була одна з не багатьох, хто не частував діда чаркою за його адвокатство. Розказавши їй історію про онука, дід попросив її розмалювати Біблію так, як вона вміє. І ця жінка в залі чекання яготинського вокзалу малювала для мене квіти.
Коли я пішов у другий клас (це було у 1962 році), дідусь помер. З ним відійшла у вічність його історія, біди і радощі, проблеми. Загубилась і його біблія. Моя Біблія. Цю книгу я не зміг зберегти, бо не міг тоді усвідомлювати її ціни і значимості. У мене з’явились нові книжки, нове життя, новий світ.
І лише коли став дорослим, я зрозумів про яку жінку з Богданівки йшла мова. Це була українська народна художниця Катерина Білокур, що все життя прожила в селі, тяжко працювала, часто приховувала від оточуючих свою творчість. Серед рідних та односельчан вона не знаходила співчуття, бо її вважали не від мира цього – «буйною». Тільки випадково вона стала знаменитою. Про те, що її роботами захоплювались сильні світу цього, що їх вивчали в найкращих і найпрестижніших художніх школах світу, а сам великий Пабло Пікассо вважав їх вершиною довершеності, вона знала, проте це її не вражало і не полегшувало їй життя.
Вона жила в своєму кольоровому світі в той чорно–білий час. І тільки коли хто випадково попадав в її коло, той бачив її барви.
Мені в житті поталанило бачити її кольори.