Після команди командира всі солдати почали відбігати від установок. В цей час один з командирів побачив хлопців і погнав їх від машин. Хлопці відбігли метрів на на 200—300 і розташувались на схилі яру, звідки добре було видно розташування батареї.
Прогриміло декілька залпів в бік містечка Стеблева та в бік села Киданівка.
Після залпів десь за годину чи більше до батареї прискакав на коні напівроздягнений офіцер з пістолетом в руці і, голосно лаючись, погнався за командиром батареї. З розмов, що вели солдати, хлопці зрозуміли, що одним з залпів накрило підрозділ Червоної армії і це прибув його командир на розборки.
Через день–два батарея забралась з села, а ще через декілька днів до села увійшов підрозділ контррозвідки «Смерш» в складі теж 30–40 військових, які стали поголовно викликати селян і опитувати: хто стріляв з «катюш», куди стріляв, як стріляв. Налякані селяни не могли нічого до пуття пояснити.
Розслідування велось цілий день, а на вечір смершівці змусили селян їх кормити і поїти. Напившись п’яними, вже потемки, солдати почали бігати по хатах та гвалтувати сільських дівчат та жінок. На очах маленького Льоні та його брата їх мати намагалась захистити дівчат від гвалту, вступила з солдатами в бійку і була ними розстріляна. Було розстріляно ще декілька жінок.
Батько був дома, слабував і лежав на печі. Діти прибігли і розказали йому про смерть мами, але він їх залишив вдома і цілу ніч плакав разом з дітьми.
Тільки вранці, коли солдати покинули село, батько з сусідами знайшли розстріляних жінок і похоронили.
Пізніше стало відомо, що цими залпами «катюш» були знищені опорні пункти німецьких військ в містечку Стеблів та селі Киданівка разом з мирними жителями. Після того, як фронт пішов далі, виявилось, що в Стеблеві та Киданівці не залишилось жодного цілого, чи хоча б напівзруйнованого будинку, жодної хати, жодної печі. Число людей що загинули – невідоме, проте значне. Вижили тільки ті, що ховались в навколишніх лісах.
Леонід Павлович згадував слова батька: «При німцях такого не було, як при наших…»
________________________
ВІЙНА ОЧИМА МОГО БАТЬКА
Батько виріс в мальовничому українському селі Малютинці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині, з дитинства був привчений до простої селянської праці, помагав своєму батьку, моєму діду Євмену, який в часи НЕПу мав в селі свою лавку, був заможним селянином, проте… Десь в 1929–му році, дід ніби–то «проторгувався» і вимушений був йти в колгосп. Вже потім я дізнався про нестерпні економічні умови, які створила влада незалежним господарям, змушуючи їх погоджуватись на рабські умови колективізації. Підлітком батько пережив Голодомор, розказував що його мати, баба Катерина, готувала кашу з шовковичних листків (село масово вирощувало шовковиці для збору тутового шовкопряду – товаришу Сталіну треба було багато парашутного шовку).
Чому про це згадую?
Батько не раз намагався розказати мені байки фронтових замполітів про обіцянки совєтської влади після перемоги дати селянам землю.
Проте ця тема для мене тоді була нецікава, Мені все хотілось запитати у свого батька–фронтовика, скільки ж він сам особисто убив німців, а той все повертався до солодких речей замполітів. Так я й не дослухав тієї його оповіді, про що зараз жалкую… Видно щось було в тих обіцянках таке, що змушувало офіцера–фронтовика через двадцять–тридцять років після страшної війни все ж повертатись до цих селянських мрій.
В 1938–му році, після закінчення середньої школи, батько вступив до Дніпропетровського гірничого інституту, де йому довелось навчатися всього декілька місяців. Восени того ж 1938–го його з студентської лави призвали на службу в Красную армію і направили вчитись в Новосибірське військове училище зв’язку.
Товариш Сталін готувався до великої війни, яку він планував на 1941–ий і до цього часу йому треба була вивчена, навчена і досвічена армія, готова до «визвольного походу». В той рік зі студентів була знята броня і їх масово забирали у військові училища для підготовки як майбутніх красних командирів. Так у військо і попав мій батько.
Сталіну і «советской Родине» потрібні були молоді, здорові, освічені і розумні командири. Так, без «власного бажання», без відбору і вступних іспитів батько став курсантом. Він пройшов повний курс без жодної відпустки і ось влітку 1941–го довгоочікуваний випуск.
22 червня, в неділю, шикувались на плацу. Позаду були три роки навчання, випускні іспити і ось вони вже стоять у новеньких хромових чоботях, напівшерстяних мундирах, підперезані скрипучим ремінням, з двома маленькими кубиками в петлицях, лейтенанти без п’яти хвилин. 12.00 – «рівняйсь, струнко». Зачитується наказ про присвоєння їм офіцерських звань, а потім до трибуни допустили замполіта. Його промова запам’яталась на все життя: «Вместе с великим германским народом…».