Гончарне горно. XII ст. Вишгород
Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і виготовлення взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки і усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлено в Києві, Новгороді.
Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, зокрема прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо.
За соціальною формою давньоруське ремесло поділялося на вотчинне або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-монастирське, вільне, або посадське, і державне[359].
Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалося в межах феодальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була велика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на території феодальних садиб, працювали в майстернях, що належали їх господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Переважно вотчинний характер мало ювелірне ремесло. Тільки багатим феодальним господарствам було під силу забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. Крім ювелірів на феодальних садибах працювали ковалі, гончарі, склороби, ремісники інших спеціальностей, які були включені в господарську структуру феодального помістя — вотчини і не мали права власності на знаряддя праці і її результати.
На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Пізніше, у XII — XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок.
На жаль, на археологічних матеріалах неможливо встановити, як саме вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Чи це було компетенцією винятково хазяїна виробництва, чи, може, в реалізації “надлишків” безпосередньо брав участь і ремісник, одержуючи при цьому певну долю прибутку, сказати з певністю важко.
Гончарне горно XII ст. Село Автуничі на Чернігівщині
Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження стали посади. Суперечки про час їх формування не зовсім підставні. Як частини міської поселенської структури передмістя — посади практично існували одночасно з дитинцями. Інша справа — такі питання, як виробнича діяльність жителів цих посадів, час їх бурхливого зростання і розвитку.
Спостереження над Подолом — посадом найбільшого міста Русі — Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою повністю сформований міський район. До X ст. належать сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і слідами різних виробництв характеризуються шари XI ст. Різкий якісний стрибок припадає на XII ст.
В різних районах Подолу виявлено залишки майстерень по обробці бурштину, шиферу, виготовленню скляних і ювелірних виробів, сліди ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинену виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спостерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. Їхні посадські райони у XII — XIII ст. дедалі більше набувають значення центрів зосередження дрібнотоварного виробництва.
Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудилися переважно залежні ремісники. В ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Але при цьому існували специфічні виробництва, покликані до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них насамперед належало будівництво міст та оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення і не випадково старійшини містобудівників, так званих городників, займали високе соціальне і громадське становище.
Амфорки київського типу. XI — XII ст. Київ
Керамічний посуд XII — XIII ст. Київ
У сфері князівської компетенції перебувало також міське монументальне будівництво. Мова йде про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи містять численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість у більшості випадків пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені і певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації.