Вивчення М.В. Фехнер тканин, знайдених у 1903 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, показало, що вони походять із шовкоткацьких майстерень Візантії й Ірану. Відомо, що князь Данило Галицький носив кожух з грецького оловіра (шовкова, ткана золотом матерія), а чоботи, пошиті із “хза зеленого” — грецького сап’яну[373]. Русь купувала у Візантії різні прянощі, ювелірні і скляні вироби, ікони. Києво-Печерський ігумен Варлаам заповідав Феодосію свій скарб, придбаний у Константинополі. “Я же бе купил в Константине граде иконы и иное, еже на потребу”[374].
Показником регулярності торговельних зв’язків Русі з Візантією є червоноглиняні амфори і корчаги. Особливо багато їх виявлено в Києві та інших південноруських містах, але відомі вони по всій Русі. Упродовж X —XIII ст. вони надходили з наростаючою інтенсивністю. Розкопки виявляють їх не лише в багатих комплексах, а й у рядових, що засвідчує, по-перше, масове побутове використання цього імпортного посуду, по-друге, його відносну доступність. Чи доставляли амфорну тару спеціально для реалізації її на внутрішньому ринку, чи продавали її тільки з вином або олією, сказати важко.
Амфори потрапляли на Русь як із Візантії, так і з її кримських колоній, де, за повідомленням Ібн ал Асіра, руські купці проживали колоніями. Так, довідавшись про результат битви на Калці (1223), знатні руські купці і багаті люди із Судака на кораблях втекли до Малої Азії. Про участь руських купців у торгівлі з Судаком говорить і Рубрук. Писемні повідомлення підтверджуються археологічними матеріалами. Руські речі — хрести-енколпіони, кіотні хрести, шиферні прясла — виявлені розкопками в Херсонесі і Судаку.
Русь торгувала і з кавказьким світом. Про це свідчать літописні повідомлення про “Залозний” шлях (проходив із Києва на Тамань і Північний Кавказ), а також знахідки мідних і бронзових хрестів-енколпіонів руського виробництва в Керчі, на Тамані і Північному Кавказі[375].
Активно торгувала Київська Русь і з країнами Центральної і Західної Європи. Уже в кінці IX — на початку X ст., очевидно, функціонував торговельний шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. У Раффельштетенському уставі 903 — 906 рр. згадуються руські купці на Верхньому Дунаї. Іспанський єврей Ібрагім Ібн Єкуб (966) писав, що в “найзначніше із торговельних міст” — Прагу приходять з товарами із Кракова руси і слов’яни. Писемні джерела зафіксували стійкі торговельні зв’язки Русі з Німеччиною. У жалуваній грамоті кельнського архієпископа Райнальда вестфальському місту Медебах (1165) говориться про торгівлю з Руссю[376]. У Кельні були відомі купці із Києва і Володимира. Німецький дослідник Б. Відера вважав, що до Німеччини із Русі поступали ювелірні вироби і хутра. Особливо добре знали в Німеччині руські соболі. Якийсь Маврикій повертався із Русі в Регенсбург з дарованими на монастирський храм св. Якова і Гертруди хутром і іншими цінностями на суму 100 марок. Регенсбурзький купець Гартвік, що проживав у Києві, подарував у 1178 р. монастирю св. Еммерама в Регенсбурзі 18 фунтів срібла. У грамоті герцога Австрії і Штирії Леопольда, виданій регенсбурзьким купцям у Відні 1192 р., серед інших купців-руцаріїв, які торгували з Руссю, названий якийсь Отто із Києва[377]. Джерела доносять й інші свідчення, що вказують на активну торгівлю Русі з Німеччиною. Вони підтверджуються археологічними матеріалами: порівняно часто знаходять в шарах давньоруських міст бронзові водолеї, виготовлені у Лотарингії і Північній Німеччині, різьблені навершя, металеві тарілі, скляні речі.
Срібна гривна київського типу. XI — XII ст.
Широковідомим був шлях, який зв’язував торговельні центри Південної Прибалтики — Старигард, Любек, Волін, Штеттін — з давньоруськими містами Новгородом і Києвом. Адам Бременський говорить про важливий торговельний шлях із Ольденбурга (Старигарда) і Хайтхабу через Юмну (Волін) в Острогард (Новгород), а далі по Дніпру до Києва.
У Польщу і західнослов’янське Помор’я вели два шляхи: сухопутний (Київ — Луцьк — Володимир — Люблін) і водяний (Дніпро — Прип’ять — Західний Буг).
Польський хроніст Галл Анонім (початок XII ст.) писав, що Польща “віддалена від проторених доріг паломників, і знайома вона лише небагатьом, які йдуть на Русь заради торгівлі”[378]. Польща вивозила із Русі сіль. Згідно з привілеєм 1176 р. Казимира Справедливого, монастирю в Сулейові дарувалося право на щорічне одержання 13 возів солі від сандомирської митниці, коли вона надходила з Русі. Привілей 1264 р. Болеслава Стидливого купцям Поланца, які їздили на Русь з тканинами, свинцем та іншими товарами, дає певне уявлення про те, чим торгували на Русі польські купці.
375
Кузнецов В.А. Энколпионы Северного Кавказа / / Славяне и Русь. — М., 1968. — С.80 — 86.
376
Schroer Н. Der Handel auf Diina im Mittelalter//Hansische Geschichtsblatter. — 1928. — Bd.23, H.l. — S.27.
377
Urkundebuch zur Geschichte der Babenberger in Osterreich / / Hrsq. Fichtenau H. und Zollner E. Vienna. — 1950. — S. 119.