Особливим попитом продукція землеробства користувалась у містах Північної Русі. Місцеве сільське господарство, яке періодично страждало від неурожаїв, не могло забезпечити достатню кількість товарної продукції, необхідної для нормального життя міських центрів. Літописні свідчення і дані берестяних грамот вказують на постійну потребу Новгорода в привізному хлібі. На ранньофеодальному етапі головним, а може, і єдиним експортером хліба на північ Русі був Київ. В одній із берестяних грамот ідеться про дешевий київський хліб. У період феодальної роздробленості привіз хліба у Новгород здійснювався також із Північно-Східної Русі.
У свою чергу, Новгород був найбільшим експортером продукції промислів — меду, воску, хутра. Традиційний зв’язок південноруських міст (торгівля хлібом) з північноруськими містами (торгівля названими товарами) зберігався і в пізньосередньовічний час. Новгородські купці були в Києві не тільки частими, а й постійними гостями; мали свій торговий двір з церквою св. Михаїла, так званою Новгородською божницею.
Сельджуцька монета Рума Сулеймана 1200 — 1203 рр. (лицевий і зворотний бік). Київ
З подібною продукцією виходили на київський ринок купці міст північнозахідних земель Русі, зокрема Турова. Можливо, з діяльністю купців Туровської землі слід пов’язувати появу в Києві ще однієї церкви поблизу подільського Торговища — Турової божниці. Розташований на важливій магістралі, яка зв’язувала дніпровський водний шлях з басейном Західного Бугу і Німану, Туров, безперечно, став одним із крупних торговельних центрів Київської Русі.
Як торгівля пушниною була пріоритетом купців Новгородської землі, так і в торгівлі сіллю спеціалізувалося галицьке купецтво. Пояснюється це тим, що із всієї величезної території Русі лише Галицька земля мала значні поклади солі. Звідси вона надходила в усі кінці Русі. Шлях, яким ходили каравани з сіллю, в літопису іменується Соляним.
Вивчення матеріалів археологічних розкопок багатьох міських центрів Русі показує, що між ними існував обмін ремісничою продукцією. Потоки були зустрічними, але перевага лишалася за найбільшими ремісничо-торговельними центрами. Із Києва в інші міста і землі Русі надходили хрести-енколпіони, емалі, вироби в техніці скані, скло, полив’яна кераміка, зброя. Овруч і його найближча округа поставляли в інші міста шиферні прясла, плити для будівництва храмів і палаців. Городськ являв собою крупний центр товарного заліза.
Входження Київської Русі до системи європейських економічних зв’язків зумовило досить ранню появу руського купецтва. Згадують про нього арабські і візантійські писемні джерела, підтвердженням цього служать скарби монет VIII — X ст., виявлення поховань представників купецтва в некрополях давньоруських міст, їх садиб.
У середньовіччя, при постійній небезпеці грабунків, єдино можливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Озброєність іноземних купців породжувала в місцях торгівлі серйозні ексцеси. Не випадково руським купцям у Константинополі заборонялося носіння зброї відповідними статтями договорів. Найнебезпечніші ділянки торговельних шляхів охоронялися державою. У літопису неодноразово відзначені випадки виходу руських дружин в район Канева для охорони “гречників” і “залозників”.
Важливим елементом міжнародної торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Із русько-візантійських договорів чітко видно, що вже в X ст. руські купці мали свій торговий двір у Константинополі біля церкви св. Мамонта. Тут вони проживали тривалий час. Після прийняття Руссю християнства в Константинополі виник руський квартал (емболос). Золоті ворота нерідко називались Руськими тому, що через них у місто регулярно проходили руські купці[389].
Аналогічні торгові двори, судячи з повідомлення арабського автора Ібн ал Асіра, мали руські купці в містах Криму. Археологічні рештки одного із них виявлені в портовій частині стародавнього Судака.
Руський торговий дім у Вісбі на Готланді вперше згадується у договорі 1262 — 1263 рр. Новгорода з Готським берегом, Любеком і німецькими містами, але, напевно, існував там здавна. Про це свідчить така стаття договору: “А Новгородцьмъ въ становищи на Гацкомъ березе бес пакости, въ старый мир”[390]. Подвір’я руських купців з кам’яною церквою виявлено також у Сігтуні. У Ризі після 1212 р. з’явилося подвір’я полоцьких купців з церквою св. Миколая.
390
Грамоты Великого Новгорода и Пскова / Под редакцией С.Н.Валка. — М.; Л., 1949. — №29. — С.57.