У великій принадній силі Києва значну роль відігравали як традиції його колишньої політичної величі, так і реальне значення його як загальноруського економічного, ідеологічного та культурного центру. Вчорашній володар рядового уділу ставав господарем найбільшого і найбагатшого міста Русі, а також обширного великокнязівського домену. Його влада і вплив поширювалися також на землі, що знаходились у руках князівського роду. Користуючись підтримкою родичів, великий київський князь досягав на якийсь час і визнання свого загальноруського старійшинства, яке набирало форм колективності. Така форма державного управління в Русі виникла ще в середині XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав окреме князівство. Князі разом під керівництвом великого київського князя очолили державу. Після смерті Ізяслава тріумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. Своєрідними дуумвірами були раніше Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.
У XII ст. система дуумвірату модифікувалася. Політичне суперництво двох найсильніших князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній, спричинилося до того, що на київському столі, не без участі київського боярства, утверджувались одразу два великих князя. Співправителями були Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, Рюрик Ростиславич і Всеволод Юрійович, Володимир Рюрикович і Данило Романович. Щось подібне Русь знала вже в IX — X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Ігор, Ольга і Святослав.
Співправління князів-дуумвірів із найсильніших князівських родів позитивно позначилося на політичному розвитку Русі XII — XIII ст. При кожному співправлінні у Києві сиділи не безмістні князі-ізгої, а двоє князів, які володіли двома величезними князівствами за межами Південної Русі. За спиною Ростислава і його сина Рюрика стояло Смоленське князівство, за Ізяславом і його сином Мстиславом — багата Волинь, за Святославом Всеволодовичем — все гніздо чернігівських Ольговичів. Усе це створювало певну рівновагу сил і міцно пов’язувало Південну Русь з усією іншою Руссю[413].
Приблизно на кінець 60-х років XII ст. визначилась іще одна тенденція політичного розвитку Давньоруської держави. Нестабільне становище київського князя спричинилося до того, що сильні володарі земель намагалися досягти керівного становища в країні і підтримати загальноруську єдність не через перехід до Києва, а шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру столиці свого князівства. Найчіткіше ця тенденція визначилась у Північно-Східній Русі, хоча мала місце і в інших землях.
До 30 — 40-х років XIII ст. вона, проте, не стала визначальною. Традиції київського старшинства були настільки живучі, що удільні князі і тепер уважно стежили за ситуацією, яка складалася на півдні Русі, незмінно домагались участі в управлінні Києвом і підвладним йому доменом. Як давнє політичне й територіальне ядро держави Київська земля так і не виділилась у спадкову вотчину якої-небудь князівської сім’ї, не склалася в окреме незалежне князівство. Аж до трагічних подій 40-х років XIII ст. вона вважалася власністю великокнязівського столу І навіть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду. В цьому полягав ще один елемент загальноруської єдності. Об’єднавчі тенденції набували тут ніби двостороннього характеру. Великі київські князі, намагаючись реалізувати своє керівне становище в країні, вважали себе відповідальними за всі землі Русі. В свою чергу, удільні князі, постійно вимагаючи свою частку власності у старій “Руській землі” на тій підставі, що всі вони “єдиного деда внуци”, брали на себе тим самим і певну частину відповідальності за її долю.
Щоб правильно зрозуміти тенденції політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств. Якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю, порівняно з усією Руссю, і чим відрізнявся їх політичний розвиток періоду феодальної роздробленості від більш раннього часу?
Виявляється, принципових відмінностей не існувало. Вотчинна система князівських володінь, яка отримала юридичне обґрунтування на Любецькому з’їзді, почала складатись іще на ранньофеодальному етапі. До цього часу відноситься формування феодального землеволодіння і закріплення земель за певними князівськими родами. Мирне співжиття місцевого боярства і осілих на землю князів продовжувалося недовго. Суперечності між ними загострюються саме тоді, коли, за визначенням ряду істориків, удільні князівства оформились в окремі незалежні держави. Устремління князів до єдиновладдя у своєму князівстві наштовхнулись на шалений спротив великих землеволодільців. Невдоволені незалежним становищем князя, не домігшись від нього тієї долі участі в управлінні своєю землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко його виганяли. У свою чергу, князі, яким вдавалося стабілізувати своє становище в землі, жорстоко розправлялися з непокірними васалами. У цій боротьбі вони шукали опору серед дрібного дворянства, що формувалось із князівських слуг, рядовичів, тіунів. Економічна нестабільність становища, залежність від князя визначали його політичну орієнтацію. Разом з князем дворянство виступало уособленням об’єднавчих тенденцій і в цьому плані нагадувало дрібних і середніх поміщиків середньовічної Європи.