Удільні князівства мали свої труднощі і з успадкуванням столів. Боротьба за владу тут була такою самою гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя землі так, як він до великого київського.
Не мали удільні князівства і юридичної територіальної стабільності. Їхні межі перекроювалися за кожної нової міжусобиці. Особливого поширення практика феодальних захоплень набула у Південній Русі, де численному князівському племені ставало дедалі тісніше. Тут, як і скрізь у подібних випадках, панувало право сильного, хоча мотивувалися взаємні територіальні претензії посиланнями на традиції, права батьківських спадщин.
Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість. Інакше і не могло бути. На Русі, особливо в XII — XIII ст., як і в усій середньовічній Європі, роздроблення структури політичної влади було природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва. Його не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав феодалів, не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної родробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.
В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний із них вважав себе потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархічно-федеративного устрою знаходять пояснення і різні форми співправління на київському столі.
Інститути державної влади
Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.
У працях останнього часу тема князівської влади знайшла не зовсім правильне висвітлення. З одного боку, має місце тенденція архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його чимось на зразок патріарха, слуги народу, вождя героїчної епохи докласового суспільства[414], з іншого — спостерігається намагання довести вторинність князівської влади на Русі, основні управлінські структури якої формувались переважно на общинновічовій основі. Сказане більше стосується Новгорода та інших північноруських міст. Мотивація таких тверджень зрозуміла: князівська влада у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., справді являла собою певною мірою зовнішній елемент, що протистояв міській общині. Але запрошення в країну варязьких князів, описане в літопису, не є свідченням того, що до цього часу східні слов’яни, у тому числі і новгородські, взагалі не знали такої форми правління.