Ще одна літописна згадка про повстання у Києві відноситься до 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., одразу ж по смерті великого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народних мас можна скласти уявлення із рядків літопису: “И много зла створися въ той день: разграбиша дворъ его (Юрія Довгорукого. — Я. Красный и другый дворъ его за Днѣпромъ разъграбиша, егоже звашетъ самъ Раемъ, и Василковъ дворъ сына его разграбиша в городѣ: избивахуть Суждалци по городомъ и по селом, а товаръ ихъ грабяче”[435].
Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського в 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Володимира, воно заходилося чинити розправу над князівською адміністрацією. Невдовзі до повсталих приєднались і селяни навколишніх сіл. Серед заходів нового князя Всеволода Юрійовича було і нормування штрафів, які стягувалися з населення на користь княжої адміністрації при розгляді нею судових справ, що вказує на деякі поступки володимирським низам.
Переслідування повсталими киянами князя Ігоря Ольговича в Федорівському монастирі. Мініатюра Радзивіллівського літопису
У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Мірошкинича і його братів, які обкладали міське і сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, що утримували величезні запаси продовольства, в той час як народ голодував. Рух “чорних людей” Новгорода в 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів землі. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя — не посилати своїх суддів по волостях, а також надати смердам деякі пільги при виплаті данини[436].
Вбивство князя Ігоря Ольговича. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Таким чином, навіть на підставі неповних літописних свідчень можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійним і безумовно одним із суттєвих факторів соціальної і політичної історії Русі. У відповідь на утиски просте населення виступало за свої права, за поліпшення свого становища.
Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували феодальні правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації і лихварів стосовно сільського і міського населення.
Але народні рухи на Русі були надто неорганізованими. Низи — об’єктивно велика суспільна сила — були політично незрілими. Вони не мали скільки-небудь чіткої програми дій, як правило, обмежувалися вимогами зміщення князя або осіб князівської адміністрації, які займалися зловживаннями, зменшення норм феодальної експлуатації.
Взагалі народні рухи на Русі X — XIII ст. ні в якому разі не можна характеризувати як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, яка не вичерпала ще своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, були б явищами глибоко регресивними. Насправді жодне із розглянутих повстань не ставило перед собою такої мети, як заміна існуючих правопорядків якимись принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її вад. У таких умовах конструктивність народних рухів полягала насамперед у тому, що вони сприяли встановленню доцільніших форм соціально-економічних відносин на Русі[437].
Суспільно-політичні відносини і “Руська Правда"
У тісному зв’язку з соціальною активністю народних мас перебувала еволюція давньоруського феодального права. Виникнувши на основі звичаєвого, що мало місце у східних слов’ян ще у додержавний період, законодавство було поставлено на службу молодій державі, послідовно відстоювало і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це добре видно вже на прикладі першого юридичного зведення, яким був “Устав і закон руський”, згадуваний у русько-візантійських договорах 911 і 944 рр. Він захищав власність багатих від спроб її привласнення бідними; в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і залежних (челядинів).
Древлянське повстання 945 р. змусило київську правлячу знать вжити заходів, спрямованих на врегулювання системи одержання податків з населення шляхом “уроків” і “уставів” — твердих норм феодального визиску.