В роки князювання Володимира Святославича посилилось так зване розбійництво (“и умножишася зело розбоеве”) — акти соціального протесту населення, що в процесі феодалізації втрачало свою землю. Для захисту землеволодільців Володимир увів новий закон, так званий “Устав земляний”. Спершу він передбачав смертну кару для розбійників, яку пізніше замінили конфіскацією майна розбійника на користь держави. Безпосередньо відповідальність за опір установленню феодальних порядків несла і община — верв.
Правові устави IX — X ст. увійшли до “Руської Правди”, найдавнішу частину якої склала “Правда Ярослава”, видана ним Новгороду в 1016 р. Новий закон регламентував взаємовідносини між різними станами міського населення. Близько 1024 — 1026 рр. Ярослав Мудрий, намагаючись зміцнити свою владу в Києві, видав “Покон вірний”, який регламентував розміри данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали в общину правити судочинство і збирати карні штрафи — віри.
Дальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з діяльністю синів Ярослава Мудрого. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри і представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”. Поява нового кодексу юридичних норм справедливо пов’язується з народними рухами на Русі кінця 60-х — початку 70-х років XI ст. Вони засвідчили не тільки наявність соціальних суперечностей у давньоруському суспільстві, а й недосконалість існуючих правопорядків. Звичайно, новий кодекс, як і всі попередні, відстоював насамперед права пануючого класу. Життя його представників уже захищалося подвійними вірами. Посилилася персональна відповідальність порушників феодальних законів. Зросли розміри штрафів за порушення прав феодальної власності. Разом з тим “Правда Ярославичів” обмежувала до певної міри і свавілля вотчинників над залежним населенням. їм заборонялося без княжого суду (“без княжа слова”) “мучить” смердів. За порушення цієї норми винний платив три гривни. Призначався штраф і за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджені були і високі (40 гривен) штрафи за вбивство смерда, що працював на землі, яка перебувала у верховній власності держави. За вбивство вотчинного смерда стягувався штраф у розмірі всього п’яти гривен.
Поступки смердам були, зрештою, продиктовані інтересами феодального господарства, розвиток якого залежав від того, як селяни були забезпечені тягловою силою і реманентом.
Нову кодифікацію правових норм здійснив Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. “Устав” Мономаха було затверджено на раді у селі Берестове, у якій крім самого князя взяли участь київський, білгородський і переяславський тисяцькі, “муж” (можливо, також тисяцький) князя Олега Святославича, інші представники феодальної знаті. Є підстави вважати, що ця рада відбувалась у той момент, коли в Києві ще продовжувалось народне заворушення. Володимир мав з’явитись у місті, охопленому смутою, з реальною відповіддю на вимоги народу[438].
Законодавство Мономаха загалом підтверджувало вотчинний імунітет феодала і його право на експлуатацію залежного населення. Разом з тим новий статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як певну поступку влади жителям міст і сіл. Вносячи статті, які полегшували становище закупів, Володимир і його оточення керувалися насамперед розумінням того, що селянське господарство є найважливішою умовою економічного розвитку країни і для його нормального функціонування потрібні певні гарантії у сфері юридичного і економічного життя.
Наступний етап у розвитку давньоруського законодавства пов’язаний з широкими народними хвилюваннями 40-х років XII ст. на півдні Русі. Л.В. Черепнін об’єднував нові статті “Пространної Правди” у два устави: один пов’язував з діяльністю Всеволода Ольговича, інший — Ізяслава Мстиславича[439]. Якщо виходити із попередньої і наступної практики, коли удосконалення законодавства ішло вслід за народними рухами, а не передувало їм, можна припустити, що обидва ці устави з’явилися в роки правління Ізяслава Мстиславича. Статті про князівське гоподарство, правопорядки у вотчинних селах, про спадщину та деякі інші мають київське походження. Відгуком подій 1146 — 1147 рр. є й ті статті “Пространно!' Правди”, які обмежували права представників князівської адміністрації.
У “Пространній Правді” дослідники виділяють комплекс статей, які, можливо, зв’язуються з діяльністю Всеволода Велике Гніздо. Їх появу вважають наслідком народних виступів у Володимирському князівстві 1174 — 1175 рр. Нові законоположення про холопів стояли насамперед на сторожі інтересів великих земельних вотчинників, які отримали право повернення біглих холопів. А останні не були захищені жодними правовими нормами, за ними не визнавалося жодних юридичних прав, і тому вони могли виступати тільки від імені свого хазяїна. Так, ростово-суздальські бояри мали серйозні претензії до володимирських міщан, оголошували їх своїми “холопами”. Ідеться не про фігуральне розуміння вислову, а про буквальне, оскільки в місто збігалося багато сільських холопів. Тут вони намагалися досягти юридичної свободи і економічної незалежності. Але їх відхід із землі підривав сільськогосподарське виробництво, на що князівська влада не могла згодитись.
438
Черепнин Л.В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская Правда. — С.237.