О.Я. Єфименко хоч і намагається стати над суперечками прихильників “великоруських” і “малоруських” теорій, все ж схиляється до думки, що повного запустіння і знищення населення на півдні Русі таки не було. Етнічний розвиток часів Київської Русі уявлявся їй у складному діалектичному переплетінні процесів інтеграційних і диференційних. “Упродовж всього цього періоду, який закінчується монгольською навалою, історію нашу роблять групи східнослов’янських, або руських, племен, які відособились за областями, але начебто не виявляли того глибокого розпаду на два русла, який спостерігається пізніше... Коли туман, що оповив майже всю Руську землю, повністю розсіюється, ми спостерігаємо на нашій території два великих розгалуження руської народності, які неначе поглинули колишні племінні особливості, народності південноруську і північноруську”[477].
Етнічні проблеми цікавили й видатного українського письменника і вченого І.Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому “Історії України-Руси” М.С. Грушевського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дійшов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слов’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у тому числі і північного племені в’ятичів[478].
І.І. Огієнко вважав, що найстаріша назва нашого (українського. — П.Т.) народу була “руський”, яка повністю залишилася в Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим ім’ям — руським народом, споминаючи свою давнину, зве себе і наш народ у межах Росії. До Москви, згідно з автором, назва “Русь” була занесена з берегів Дніпра після того, як політичний центр держави перемістився з Києва на північний схід[479].
Практично всі традиції історичної думки дожовтневого періоду так чи інакше успадковані дослідниками нашого часу. Йдеться не лише про альтернативність висновків вчених щодо проблеми етнічного розвитку Київської Русі, а й про систему аргументації. У багатьох випадках вона базується не на твердих документальних фактах, а на емоційному сприйнятті явищ історії, апріорному переконанні в незмінності етнічної ситуації від середньовіччя до наших днів. Характерним прикладом цього може бути ставлення до міжкнязівською боротьби на Русі. Ряд істориків, вітчизняних і зарубіжних, розглядають ці можновладні чвари крізь етнічну призму. “Українські” Київ і Південна Русь протиставляються “російському” Володимиру-на-Клязьмі і Північно-Східній Русі або “білоруському” Полоцьку.
У питанні про характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) дослідники не мають принципових розходжень. Переважна більшість сходиться на тому, що вже в IX — на початку XII ст. на основі 15-ти східнослов’янських племінних об’єднань сформувалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої було створення єдиної держави Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років XIII ст.), то тут думки дослідників розійшлися.
М.С. Державіну здавалося, що феодальна роздробленість відіграла вирішальну роль у подальшій культурно-історичній долі давньоруського народу. Вона сприяла обласному відокремленню земель, їхній економічній, політичній і культурній роз’єднаності[480].
Аналогічну оцінку впливу феодальної роздробленості на етнічний розвиток дає і В.В. Мавродін, який дійшов висновку, що вже в XI — XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості і обумовлювались економічною і політичною ізольованістю давньоруських князівств. Намічаються етнічні утворення, які відповідали “самостійним державам періоду феодальної роздробленості”[481].
Близькі висновки містять і праці К.Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст. визначила процес розмежування окремих її частин і виникнення передумов для формування трьох східнослов’янських народностей. Ріст феодальної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консолідації давньоруської народності[482].
481
Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа // ВИ. — 1950. — № 4. — С. 63.
482
Гуслистый К.Г. Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа. — К.,1953. — С.106—107.