Досліджуючи етнічні процеси періоду феодальної роздробленості, А.І. Козаченко дійшов висновку, що в цей час спостерігається дальший розвиток давньоруської народності. Він був зумовлений як зовнішньою небезпекою, рівної якій в той час не знав жоден народ Західної Європи, так і зростаючою потребою національної єдності, створення сильної князівської влади. Давньоруська народність, на думку А.І. Козаченка, однією з перших у Європі стояла на шляху до консолідації в єдину націю, але в середині XIII ст. цей процес був припинений[490].
У дослідженні, присвяченому національній самосвідомості в Давній Русі, Д.С. Лихачов показав життєву силу ідей народної єдності[491].
В.Т. Пашуто вважав, що і в часи єдності Русі, і в період феодальної роздробленості (яка не була абсолютною) жителі усіх частин країни ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності і засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями[492].
Східні слов’яни напередодні утворення Київської держави
Наведений історіографічний нарис показує, що проблема лишається і потребує подальшого неупередженого об’єктивного дослідження.
Але при цьому слід підкреслити, що етнічні процеси східного слов’янства, як і інших народів, тісно пов’язані з соціально-політичним і державним розвитком. Процеси ці взаємообумовлені, і саме так їх слід розглядати.
Почнемо із з’ясування етнічної ситуації східних слов’ян напередодні їх політичної консолідації. “Повість минулих літ” у вступній частині дає широку картину розселення слов’ян взагалі і східних зокрема. “Тако же и ти словѣни пришедше и свѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане сѣдоша в лѣсѣх; а друзии сѣдоша межю Припетью и Двиною и нарекошася дреговичи; инии сѣдоша на Двинѣ и нарекошася полочане, рѣчьки ради, яже втечеть въ Двину, имянемъ Полота... Словене же сѣдоша около озера Ильменя..., а друзии сѣдоша по Деснѣ, и по Семи и по Сулѣ и нарекошася сѣверъ”[493].
Далі на сторінках літопису з’являються повідомлення про інші східнослов’янські племена: кривичі жили у верхів’ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани — в Побужжі; радимичі — на Посожжі; в’ятичі — в басейні Оки; хорвати, уличі і тиверці — в Подністров’ї, Карпатах і до Чорного моря.
Говорячи про розселення східнослов’янських племен, слід пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угруповання, а про союзи племен, а може, й більш значні етнічні спільності. П.М. Третьяков називав їх примітивними народностями — “народцями”[494]. В.В. Мавродін прийшов до висновку, що літописні “племена” Східної Європи були територіальними етнічними утвореннями[495].
Карта розселення східнослов’янських союзів племен в ранньодержавний період VII — IX ст.
Останнім часом при характеристиці літописних “племен” дослідники почали зважати на фактори їх політичного розвитку. В.Т. Пашуто вбачав в “полянах”, “древлянах”, “в’ятичах” своєрідні конфедерації княжінь, в яких уже помітні інститути політичної влади[496]. Аналогічні висновки містяться в працях ряду інших дослідників і засновуються насамперед на аналізі літописних свідчень. Розповідаючи про полян, літописець зауважив, що на чолі їх стояв князь Кий, який “княжаше в родѣ своемъ”. Інші літописні “племена” мали аналогічну суспільно-політичну організацію; в кожному з них правили свої князі.
Жіночі прикраси полян. Малюнок П. Корнієнка
При з’ясуванні характеру етнічного розвитку східних слов’ян переддержавного періоду слід мати на увазі такі літописні уточнення. Перше — окремі східнослов’янські групи одержали свої назви від місць розселення. “Прозвашася имены своими, гдѣ сѣдше на которомъ мѣстѣ”[497]. Друге — всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної спільності насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували. “А се суть инии языци”[498]. І третє — кожна група східних слов’ян мала свої етнографічні особливості. “Имяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой нравъ”[499].
490
Козаченко А.И. Древнерусская народность — общая этническая база русского, украинского и белорусского народов // СЭ. — 1954. — № 2. — С. 13.
492
Пашуто В.Т. Место Древней Руси в истории Европы / / Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. — М., 1972. — С.189 — 190.
496
Пашуто В.Т. Летописная традиция о племенных княжениях и варяжский вопрос // Летописи и хроника. 1973. — М., 1974. — С.110.