Справедливість літописних тверджень знаходить підтвердження в археологічних дослідженнях слов’янських пам’яток VI — VIII ст. При загальній близькості матеріальної культури на всій території розселення східних слов’ян помітні і регіональні її особливості.
Першим звернув на це увагу А.А. Спіцин, який вважав, що основними етновизначальними ознаками тієї чи іншої області є обряд поховання, типи поховального інвентаря, прикрас і насамперед форми скроневих кілець[500].
З певними застереженнями ці ознаки вважаються етновизначальними і в наш час.
У дослідженні, присвяченому археологічним старожитностям східних слов’ян, В.В. Седов зробив спробу окреслити територію кожного літописного міжплемінного об’єднання на підставі виявлення специфічних рис матеріальної культури[501]. Маючи літописні історико-географічні орієнтири, завдання це не видається надто складним. Але без них же, користуючись лише даними археології, визначити суму специфічних етнографічних виявів культури того чи іншого “племені” набагато складніше. А часом це і неможливо.
Жіночі прикраси сіверян і в’ятичів. Малюнок П. Корнієнка
Особливі труднощі виникають при пошуку етновизначальних рис матеріальної культури полян. І.П. Русанова вважала характерною полянською рисою кургани з ямним обрядом поховання і на цій підставі включала до території розселення полян навіть чернігівське Подесення[502]. Насправді ж єдність поховального обряду, як і інших елементів матеріальної культури в Середньому Подніпров’ї і Нижньому Подесенні, визначалася процесами політичної консолідації населення регіону. Саме тут формувалась історична “Руська земля”.
Аналогічні труднощі виникають і перед дослідниками інших етнографічно-порубіжних територій, де також відсутня археологічна специфіка. Навіть така універсальна етновизначальна ознака, як скроневі кільця, і та не завжди гарантує правильність визначення “племінної” належності території. На їх підставі практично неможливо розмежувати хорватів і тиверців, волинян і древлян.
Чіткіше етнографічні особливості проступають у межах більших регіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних “племен”. Вони обумовлювалися насамперед різними географічними умовами, а також сусідством іншоетнічного населення. На півдні і південному заході групи близьких племен становили поляни, сіверяни (чернігівські), древляни і, частково, дреговичі, волиняни і дуліби, тиверці і білі хорвати; на північному сході — сіверяни східні, в’ятичі і радимичі[503]; на північному заході — дреговичі, кривичі, словени.
Загалом східнослов’янські племена VI — VIII ст. знаходились на однаковому етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах поступальність процесу була більш прискореною. Одним із таких районів був південний, де в означений період високого рівня досягло землеробство і ремесло. Розкопки багатьох слов’янських поселень (Пеньківка, Сахновка, Пастирське, Григоровка, Зимно, Рипнів, Хотомель, Княжа Гора, Новотроїцьке, Волинцеве та ін.) виявили досить досконалі і продуктивні широколопасні наральники[504]. Знахідки держакових й втулкових чересел засвідчують застосування плужного орного знаряддя[505]. Значного поширення набули у слов’янського населення серпи, коси-горбуші, інші землеробські знаряддя, які засвідчують значний прогрес у сільському господарстві. Аналіз знахідок зерен злаків, а також їх відбитків на глиняному посуді або обмазці показує, що південна група східних слов’ян культивувала майже всі відомі у середньовіччі культури — просо, пшеницю, жито, овес, ячмінь, горох, боби та ін. Є всі підстави стверджувати, що сільськогосподарське виробництво в переддержавний період не лише забезпечувало населення потрібним продуктом, а й створювало значну частку додаткового — як необхідної основи політичної консолідації.
В археологічних матеріалах VI — VIII ст. досить чітко відбилися і ті поступальні процеси, що відбувались у ремісничому виробництві. Виявлені центри залізодобування (Григоровка, Гайворон), залізообробки (Зимно, Пастирське). Про потужність цих основних галузей ремесла свідчать численні знахідки землеробських знарядь, ремісничого інструментарію, предметів озброєння. Структурний аналіз показує, що ковальська справа характеризувалася складними технічними і технологічними процесами, які вимагали значних спеціальних знань і практичних навиків. Якісний перелом в обробці заліза припадає на другу половину VII — VIII ст.[506]
500
Спицин А.А. Расселение древнерусских племен по археологическим данным // ЖМНП. — 1899. — Т.VІІ.
502
Русанова И.П. Курганы полян X — XII вв. Свод археологических источников. — М.,1966. — Вып.І — 24.
503
Етнографічна єдність сіверян, в’ятичів і радимичів засвідчена в літописі. “И радимичи, и вятичи, и сѣверъ одинъ обычай имяху" (ПВЛ. — Ч. 1. — С. 15.).
504
Чернецов А.В. Классификация и хронология наконечников древнерусских пахотных орудий // КСИА. — М.,1976. — 4.146. — С.34.
505
Кухаренко Ю.В. Средневековые памятники Полесья // САИ. — М.,1961. — Вып.Е/1 — 57. — Табл. 9, 17.
506
Вознесенская ГЛ. Кузнечное производство у восточных славян в III четверти I тыс. н.э. // Древняя Русь и славяне. — М.,1978. — С.61 — 65.