Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.
У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.
У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”[508]. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь инѣхъ городовъ, и много людей сведе в онъ”[509]. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и раздѣлиша я. Ярослав посади своя по Рьси”[510]. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же бѣ полонилъ”[511].
Ці та деякі інші факти етнічного змішування населення на півдні Русі свого часу дали М.І. Костомарову підстави для висновків про те, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності[512].
Давньоруські жіночі прикраси X — XIII ст.
Певну участь у формуванні руської народності взяли і неслов’янські народи, інтегровані у державну структуру Русі. На півдні — це тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на півночі і північному сході — угрофінські племена — чудь, меря, весь, на північному заході — представники балтських племен. Це, безперечно, не могло не надати етнічним процесам регіонів певного специфічного забарвлення, яке з часом, в умовах розрізненого існування в майбутньому спричиниться до їх етнографічної відмінності.
У безпосередньому зв’язку з інтеграційними етнічними процесами відбувалась і еволюція вживання в писемних джерелах етнографічних назв. Приблизно до 60-х років IX ст. широковживаними були загальна назва “слов’яни” і регіональні — “поляни”, “сіверяни”, “древляни”, “словени” тощо. Перша не підміняла інших, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., особливо в перші десятиліття X ст., утверджується нова назва для всіх східних слов’ян — “Русь”, вживана і в значенні країни, і її народу. Літописні вислови “Русь”, “Руська земля”, “Руські гради”, “ми від роду Руського”, “Руські посли”, “Руські люди”, “Русин”, які утримуються в текстах договорів Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр. і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес формування єдиного руського народу. Впродовж усього X ст. вживались і племінні назви, але їх питома вага порівняно із загальною назвою “Русь” була незначною. В XI — перших десятиліттях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “ростовці”, “смоляни” тощо. Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.