Перш ніж продовжити сюжет про християнство Русі, слід сказати кілька слів і про релігію, на зміну якій воно прийшло. Це слов’янське язичництво, що було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво”, як слушно відзначав Б.О. Рибаков, досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, пандемонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”[531].
Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними — на різних етапах історичного розвитку східні слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Невідомий руський автор XII ст. у “Слові про ідолів”, в основу якого покладено грецьке повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва, здійснив своєрідну періодизацію слов’янських язичницьких культів. Він виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони “клали треби (жертви. — П.Т.) вампірам і берегиням, на другому — поклонялися роду і роженицям, на третьому — молилися Перуну”.
Крім віри у згаданих головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. Поступово у східних слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Одним із основних у доперуновий час був Святовит, зображенням якого, очевидно, е Збруцький ідол.
Святилище Перуна у Києві. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Знайомство з літописними характеристиками язичників та їх вірувань, з повідомленнями про часті зіткнення з християнами дає підстави для висновку про принципову відмінність язичницької та християнської ідеологій, їх органічну несумісність. Насправді це не зовсім так. Звичайно, християнство відрізнялося від язичництва. Відрізнялося своєю релігійною суттю. Тоді як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак в реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам, як вважає Б.О. Рибаков, дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця — з днем Іллі Пророка[532]. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.
Наступництво релігійних вірувань є природним і закономірним явищем розвитку кожного суспільства, і було б дивним, якби Русь виділялась у цьому плані.
Певна подібність обох релігій спостерігалась і в їх прикладних функціях — служінню існуючому правопорядку, ідеологічному забезпеченню непорушності владних структур. У цьому переконують уже перші реформи великого київського князя Володимира Святославича. У 980 р. він наказав поставити в центрі дитинця — “на холму вне двора теремного” новий язичницький храм із скульптурами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Ідол Перуна поставив Добриня у Новгороді; аналогічні дії, очевидно, мали місце і в інших містах.
Склад київського пантеону розкриває мету, що її переслідував Володимир цією акцією. Хоре і Дажбог уособлювали сонце, але були різні за походженням. Дажбог — слов’янське божество, Хоре — іранське, яке прийшло до слов’янського язичницького пантеону, очевидно, від сіверян, де помітнішими були іраномовні впливи. Споріднений з Хорсом за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства, Стрибог — слов’янський бог вітрів (так він названий у “Слові о полку Ігоревім”). Мокош — жіноче божество родючості і домашнього господарства, можливо, своїм походженням пов’язане з фінськими племенами. Щоправда, Б.О. Рибаков вважає, що для такого зближення немає достатніх підстав — у фінів було плем’я під назвою “мокоша”, але саме у цього племені такого божества не існувало[533]. Першість Перуна — дружинно-князівського бога війни та зброї, на думку Є.В. Анічкова, — явище пізнє, по суті сучасне народженню Київської держави[534]. Особлива честь Перунові, виявлена Володимиром, свідчить про те, що в цей культ ним і його оточенням вкладалась ідея головного бога — володаря світу[535].