Вісім років на київських горах стояв східнослов’янський язичницький храм, але свого основного призначення — сприяти зміцненню центральної влади Києва — він так і не виконав. Не консолідувало пануючий клас реанімоване язичництво. Язичницька протидія християнству породила значні труднощі і в сфері міжнародних зв’язків Київської Русі. Більшість країн на той час уже були християнськими, що зумовило їх орієнтацію на Візантію і Рим. Згодом стало очевидним, що подальший поступ Русі значною мірою буде пов’язаний з відходом від первісної ідеології, входженням до європейської культурної спільності. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю смиренності значно більше відповідало ідейним принципам феодальної держави, ніж язичництво з його багатобожжям і схильністю до буйства духу.
Аналіз джерел переконує, що запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославича. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього.
Перші, не дуже виразні, свідчення (писемні та археологічні) вказують на знайомство слов’ян з християнською релігією ще в антську добу. Зважаючи на постійні економічні та політичні контакти, що їх слов’яни підтримували з римським світом, а пізніше і з Візантією, висновок цей здається вірогідним. Не слід лише перебільшувати ступінь цього знайомства, воно, очевидно, не виходило за рамки поодиноких випадків.
Ґрунтовніше знайомство русів з християнською релігією сталося у 839 р., коли їхнє посольство відвідало Константинополь. Чудові храми, урочистість православного богослужіння, напевно, привернули увагу язичників.
Цікаве з цього погляду свідчення “Житія св. Стефана Сурозького” про хрещення новгородського князя русів Бравліна. Оволодівши Сурожем, руська дружина заходилася грабувати місто. Сам Бравлін намагався захопити ризницю храму св. Софії, але біля гробниці св. Стефана його раптом вразила недуга — “обратися лице его назад”. Чудесне зцілення настало одразу, як тільки Бравлін наказав припинити пограбування і повернути сурожанам уже відібране добро. Після цього Бравліна охрестив наступник св. Стефана Сурозького архієпископ Філарет.
Язичницькі ігрища. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Вивчення “Житія” В.Г. Васильевським, а пізніше М.В. Левченком, Л. Мюллером показало, що в ньому відображено реальні історичні події[536]. Намагаючись пояснити смисл повідомлення про прихід русичів із Новгорода, М.В. Левченко дійшов висновку, що розповідь про чудо з’явилося раніше того часу, коли Київ став центром держави і вихідним пунктом воєнних експедицій. Для даної теми не так важливо, звідки прийшов руський князь (згадка Новгорода Великого тут явно виглядає вставкою перекладача XV ст., оскільки грецьким агіографам IX ст. його назва ще не була відома). Істотним виглядає сам факт хрещення. А.М. Сахаров вважає, що він є складовою дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками і не виключає активної зацікавленості в ньому руської сторони. Хрещення Бравліна самим архієпископом могло розцінюватися як важливий політичний привілей, наданий могутньою православною державою[537].
Важливим етапом у християнізації Русі е період князювання в Києві, Аскольда. Здійснивши в 860 р. стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові”. Однією із найважливіших його статей, судячи з візантійських джерел, було хрещення Русі.
Ось що писав патріарх Фотій у своєму “Окружному посланні” східним митрополитам: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси. — П.Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво. — П.Т.), якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, ввійшовши до числа підлеглих нам і друзів ... і в них розгорілась така спрага віри і ревнощі, що вони прийняли пастиря і з великим усердям виконують християнські обряди”[538].
536
Васильевский В.Г. Введение в житие св.Стефана Сурожского / / Труды. — Пг., 1915. — Т. 3. — С.273; Левченко М.В. Грегуар и его работы по византиноведению // ВВ. — М.; Л., 1950. — Т. 3. — С.239.