Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині “Повісті минулих літ” і в статтях 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимось, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.
Текст з недатованої частини. “По сихъ же лѣтѣхъ по смерти братьѣ сея (Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и инѣми околными. И наидоша я хозарѣ, сѣдяшая на горах сихъ в лѣсѣхъ, и рѣша Козарѣ: “платите нам дань”. Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несоша хозари ко князю своему и къ старѣйшинымъ своимъ”[82]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно і сталося, підсумував статтю літописець.
Як правило, вступ до “Повісті минулих літ” пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він мав до нього відношення, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася набагато раніше літописної діяльності Нестора. Про це з усією очевидністю говорить закінчення цитованого вище повідомлення: “Тако и си владѣша, а послѣже самѣми владѣють; яко же и бысть: володѣють бо козары руськие князи и до днешнего дня”[83].
Звичайно ж, “днешний день” — це не кінець XI — початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко зникають із сторінок історії не тільки як політичне об’єднання, а й як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар[84]. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо мова йде про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів “володѣють” не міг стосуватися часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню. Можливо, що запис цей з’явився у 60-ті роки XI ст. і належить ченцю Печерського монастиря Никону, який деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого).
Але що ж збентежило О. Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється, мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у русів. Правильно — у русів і у слов’ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати як символічну дань шаблю, а не меч.
Стаття 858 р. “В лѣто 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словѣнах, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ. А хозари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма”[85]. Тут у О. Пріцака викликає настороженість згадка про шкурки білок, принесених як данину. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, поручитися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно не має ніякого відношення до даного літописного повідомлення, то це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в’ятичі проживали у Східній Європі, до того ж, у її лісостеповій і поліській зонах, де білки водяться, говорячи словами літописця, і до цього дня.
Стаття 862 р. “Они же рѣша: “Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривь, иже сдѣлаша градокъ сь, и изгибоша, и мы сѣдимъ родъ ихъ, платяче дань хозарамъ”[86]. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: “Чий се градокъ?” З контексту відповіді зрозуміло, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинницьку залежність від хозар.
О. Пріцак трактує версію Іпатіївського літопису як невірогідну і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису: “И мы сѣдимъ, платяче дань родомъ их, козарамъ”[87]. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису — це його більш рання редакція. Коли б мова йшла про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський й Іпатіївський літописні зводи складені у пізньосередньовічний час, і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у розпорядженні давніший та вірогідніший протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж, стаття Іпатіївського літопису має близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського — ні. Читаючи її, неважко переконатися, що її піддали значному редагуванню, яке спотворило зміст. Якщо погодитися з О. Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, виявиться, що кияни по відношенню до Кия і його роду — зовсім чуже населення. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміло, чому ця теза так тішить О. Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами.