Згідно з “Повістю минулих літ”, першими до Володимира прийшли місіонери з Волзької Булгарії. “В лѣто 6494. Придоша болгары вѣры бохьмичѣ, глаголюще, яко “Ты князь еси мудръ и смысленъ, нъне вѣси закона; но вѣруй въ законъ нашь, и поклонися Бохъмиту”[573]. Літопис досить детально викладає хід переговорів, які, проте, не увінчались для булгар успіхом. Володимир не виявив великого інтересу до мусульманства, хоча, начебто, і не відкинув його з порога. У наступному 987 р. він надішле своє посольство до Болгарії для випробування віри.
Факт цей міг мати місце, інша справа — чи так усе було насправді? Є. Голубинський відповідав на це питання негативно. Основний його аргумент полягав у тому, що Нестор, який працював над зводом в кінці XI — на початку XII ст., не міг знати, що було за Володимира. Таке твердження можна почути і сьогодні, але в світлі сучасного стану дослідження давньоруського літописання воно непереконливе. Адже “Повісті минулих літ” передував цілий ряд зводів, що увійшли до неї. Крім того, існувало багато позалітописних матеріалів, у яких знайшли відображення події, пов’язані з хрещенням Русі. Це “Житіє Володимира”, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” Іоакова Мніха, фольклорні перекази, так звані розповіді очевидців. Нестор ще застав людей (печерський чернець Іеремія, Ян Вишатич), від яких він “много словеса слышах, еже вписах в лѣтописанье семъ”. Його попередники — Іларіон, Никон, Іоанн та інші літописці — мали значно ширше коло інформаторів, серед яких безперечно були і свідки тих подій.
Але повернемося до літописної розповіді про булгарське посольство 986 р. Якби в літописах не утримувалося ніяких інших свідчень про давньорусько-булгарські відносини, то і тоді вбачати в ньому вимисел, котрий не відбиває жодних історичних реалій, було б помилкою. Контакти двох сусідніх країн засвідчені іншими джерелами і насамперед археологічними. Але в тому то й справа, що розповідь ця не поодинока. Вона знаходиться в ряду інших, які вказують на постійні контакти Київської Русі і Волзької Булгарії.
У 985 р., як повідомляє літопис, “йде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своимъ, в лодьях, а торъки берегомъ приведе на конихъ: и побѣди болгары”. В результаті між Руссю і Булгаріею було укладено мирну угоду. “Толи не будеть межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути”[574].
Дискусії про те, на яких булгар ходив походом Володимир, вирішилися на “користь” волзьких. А.Х. Халіков вважає, що додатковим аргументом у цьому може бути згадка в договорі про хміль. Областю його культивації було насамперед Середнє Поволжя. Характерно, що в поволзьких татар і до наших днів збереглася традиція вбачати в рослині хмелю символ дружби[575]. Мирний договір 985 р., очевидно, був підтверджений булгарським посольством до Києва. При цьому могло статися, що булгари запропонували і свою віру, котру тільки недавно прийняли самі. В літературі існує думка, що своєрідною ратифікацією мирної угоди Русі з Волзькою Булгарією було одруження Володимира на булгарській принцесі. Професор Людольф Мюллер вважає, що Борис і Гліб були синами Володимира і знатної волзької булгарки. Одним із аргументів на користь такого припущення, на його думку, був факт князювання Бориса і Гліба відповідно в Ростові і Муромі, в землях, що межували з Волзькою Булгарією[576].
Тісні контакти Русь і Волзька Булгарія підтримували і в наступні часи, аж до монголо-татарської навали. Початок їм було покладено у 985 — 986 рр.
Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство. “Потом же придоша нѣмци от Рима, глаголюще: ’’Придохомъ послании от папежа"; и рѣша ему: “Реклъ ти тако папежь: земля твоя яко и земля наша, а вѣра ваша не яко вѣра наша”[577].
Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що “отци наши сего не приняли суть”, випроводив папських посланців.
Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з “Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського”, автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від “Олени королеви Ругів” з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків.
575
Греков Б.Д., Калинин Н.Ф. Булгарское государство до монгольского завоевания // Материалы по истории Татарии. — Казань, 1948. — С.140; Халиков А.X. Волжская Булгария и Русь // Волжская Булгария. Русь. — Казань, 1986. — С.9.
576
Müller L. Die altrussischen biografischen Erzälung und liturgischen Dichtungen über die Heiligen Boris und Gleb. — München, 1967. — S. 11.