Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, нема в цьому потреби. Дослідники літописів уже давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О.О. Шахматов запропонував таку уточнену редакцію цієї статті: “А мы сидим, род их, и платим дань хозарам”.
Підсумовуючи коротко сюжет про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби взяти під сумнів відомості “Повісті минулих літ”, вони загалом правильно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відношення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данинницьку залежність.
У працях деяких західних істориків стверджується, що “мирна торговельна держава” — Хозарський каганат — мала винятково благотворний вплив на державний і культурний розвиток східних слов’ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень — ранньої Русі і Хозарії — не могло пройти для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов’ян, було б історично неправильно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов’янської матеріальної культури.
Більш відчутним, очевидно, був вплив Хозарії на формування економічних і політичних структур у східнослов’янському світі. Русь на початку IX ст. запозичила від хозар титул кагана, форму співправління двох князів. Однак навряд чи слід переоцінювати ці моменти. Необхідно пам’ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією. Є підстави вважати, що уже в часи правління у Києві князів Аскольда і Діра (60 — 80-ті роки IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 рр. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича[88].
Русь і нормани
Північними сусідами східних слов’ян були скандинавські народи, чиї військові дружини, судячи із свідчень літопису, часто здійснювали грабіжницькі напади на Русь. Якийсь час їх данинниками були новгородські словени, кривичі, фіно-угорські племена чудь і меря. “В лѣто 6367. Имаху дань варяги изъ заморья на чуди и на словѣнех, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ”[89]. Важко сказати, наскільки регулярною була ця данина. Окремі літописні повідомлення вказують швидше на її епізодичний характер. Місцеве населення неодноразово повставало проти варягів і виганяло їх за море. “Въ лѣто 6370. Изъгнаша варяги за море, и не даша им дани, и почаша сами в себѣ володѣти”[90].
На відміну від прибережних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала настільки інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Що стосується глибинних районів східнослов’янських земель, то тут труднощі були ще більшими. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.
І все-таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку руської державності, що до цього часу має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об’єктивно розібратися в цих фактах і дати їм правильне тлумачення. Тут істориків очікують труднощі, і вони їх далеко не завжди успішно долають. Основна проблема полягає у відсутності якісних писемних джерел. Скандинавські саги позначені виразними фольклорними традиціями і, до того ж, “страждають”, що цілком природно, норманською позицією. Дуже збіднілими, а іноді і перекрученими до невпізнання, виявилися повідомлення “Повісті минулих літ” після її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об’єктивний археологічний матеріал, але використання його ще й досі є чисто ілюстративним.