Але різниця між цими діяннями апостола така незначна, що для давньоруського книжника кінця XI — початку XII ст. могла бути і не суттєвою. Відвідання київських гір, їх благословення, пророкування народження великого міста, а також поставлення хреста апостолом Андрієм уявлялося йому рівнозначним проповіді християнської віри. “И заутра вставъ и рече к сущим с нимъ ученикамъ: ’’Видите ли горы сия? — яко на сихъ горах воссияеть благодать Божья; имать град великъ быти и церкви многие Богъ въздвигнути имать"[619].
Отже, є всі підстави вважати, що головний зміст Сказання про апостола Андрія полягає в тому, щоб зрівняти Київську Русь з Візантією у справі отримання християнської віри і узасаднити право руської церкви на автокефалію. Обидві успадкували її від Риму і обидві мали єдиного апостола. Цікаво, що Візантія не тільки не заперечувала, а навіть підтримувала цю думку. Імператор Михаїл VII Дука в листі до Всеволода Ярославича писав, що “духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що [...] ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії”[620]. Імені Андрія тут немає, але зрозуміло, що йдеться саме про нього. Визнання Михаїла Дуки, щоправда, було зроблене під тиском обставин. Він потребував військової допомоги від Русі і просив її в цьому листі.
Своєрідним виявом тенденції суперництва Києва з Константинополем було й те, що на Русі X — XII ст. користувались особливою популярністю не сучасні їй твори візантійської літератури, а стародавні хроніки. Літописців у них приваблювала передусім концепція світової історії, творцем якої був Бог. Вплив ранньовізантійських авторів відчував і Нестор. Він не тільки зміг у своїй “Повісті минулих літ” відтворити широку історичну картину світу, а й органічно ввести до неї історію Русі. Ще Іларіону вона уявлялась країною, “яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли”.
Політичне та ідеологічне суперництво Києва з Константинополем знайшло відображення і в західноєвропейській історіографії. Адам Бременський називав Київ “соревнователем константинопольского скипетра и славнейшим украшением Греции”[621].
Підводячи підсумки сказаному, можна стверджувати, що ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ґрунтувалось не на ворожнечі і протиставленні, а на прагненні Русі урівняти себе в церковному відношенні з Візантією. Треба визнати, що Київська Русь так і не стала церковно рівнорядною Візантії. Впродовж усієї історії вона перебувала на становищі однієї з візантійських митрополій. Досягти автономії Руській православній церкві не вдалося, але є всі підстави констатувати її постійне прагнення до цього.
Ідеї церковного усамостійнення зумовлювали пошук першоджерельних витоків східнослов’янського християнства. Як відомо, апостол Андрій на місці, де виник Київ, ніколи не був. Ця поетична легенда з’явилась як спроба узасаднити претензії руської церкви на римсько-християнську спадщину. Йдеться саме про претензії, а не право, якого в Київської Русі так і не було.
Що стосується традиційного “антагонізму” київського християнства до візантійського, про який говорив М. Чубатий та інші історики церкви, то це явне перебільшення. Канонічно Руська православна церква перебувала в повній відповідності з візантійською і не робила жодних спроб знайти собі місце в католицькій.
Від часу Брестської унії (1596) для України небайдужим є питання — яка течія християнства прогресивніша: візантійська чи римська? Інтерес до цього з новою силою збуджений у наш час, коли релігія стала одним із важливих чинників національно-культурного відродження. З позицій гуманістичної культури така постановка питання неправомірна. Але в науці і реальному житті вона має місце, і з цим мусимо рахуватися. Досить пригадати, що ціла доба українсько-козацького відродження пройшла під гаслами боротьби за православну руську віру, яка ототожнювалася з боротьбою за національну ідентичність, за києворуську культурно-історичну і політичну спадщину.
Сьогодні окремі вчені (Ф. Томпсон, О. Пріцак) намагаються довести, що певне відставання історико-культурного розвитку східного слов’янства, порівняно з країнами Західної Європи, зумовлювалося меншими структурно-творчими можливостями православної церкви. Погодитися з цим неможливо. У часи Київської Русі жодного відставання не було. Що стосується часів пізнього середньовіччя, то відставання тут обумовлювалось іншими причинами. Вони полягали передусім у тих вселенських катастрофах, яких зазнав православний світ впродовж XIII — XV ст.: розгром Константинополя хрестоносцями у 1204 р., сплюндрування Київської Русі монголо-татарами в 1237 — 1240 рр., завоювання Візантії і Константинополя турками у 1453 р. Аналогічна доля спіткала православні Болгарію та Сербію.
620
Томашевський С. Вступ до історії церкви на Україні / / Записки Чину святого Василія Великого. — Жовква, 1931. — Т.ІV/1 — 2.