Руська православна церква надала велику допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в єдиній державній системі. Впродовж всієї історії Русі церква була одним із реальних і суттєвих інтегруючих елементів між різними давньоруськими землями, сприяла утвердженню в народі почуття єдності його країни. І пізніше, коли Русь виявилась розірваною монгольськими і литовськими феодалами на частини, гасла православ’я відігравали визначну роль у боротьбі за національну незалежність давньоруських земель.
Роль Руської православної церкви у політичному житті країни значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури. Мова йде про централізацію церковного управління, яке в принципі відповідало світському, але засновувалося на міцнішій морально-правовій базі. На чолі Руської православної церкви з кінця X ст. стояв митрополит Київський. Пізніше, але ще в часи Київської Русі, його повний титул звучав “митрополит Київський і всія Русі”, який мав візантійське походження. Обрання і висвячення митрополитів із грецьких ієрархів здійснювалося константинопольським патріархом, урочистий акт інтронізації відбувався в Софії Київській. Відомі лише два випадки відхилення від цієї узвичаєної, але не зовсім канонічної норми.
Авторитет і влада київських митрополитів були визначені грецьким “Номоканоном”, визнаним великими київськими князями. Митрополити поставляли єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які завинили перед канонами. Всього з кінця X ст. до 40-х років XIII на Русі відомо 22 митрополити[642]. За невеликим винятком становище їх було стабільним. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями Русі не ставилась під сумнів ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а деякі з них — й імператорського сенату з високим придворним титулом протопроєдра. Здебільшого київські митрополити були людьми високоосвіченими, визначними богословами і полемістами, авторами церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань, церковноправових творів. Особливо відзначились у цьому митрополити: Іоанн І (1017 — 30-ті роки XI ст.), Іларіон (1051 — 1054), Георгій (1065 — 1077), Іоанн II (1078 — 1089), Никифор І (1104 — 1115), Клим (1147 — 1155), Кирил І (1224 — 1233).
Висвячення митрополита Іларіона. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Формально Київська митрополія від самого початку була однією із 60-ти, пізніше 70-ти митрополій Константинопольського патріархату. А фактично посідала особливе місце в структурі візантійської церкви. За розмірами вона переважала патріархат і обіймала територію окремої великої держави, населеної слов’яно-руським етносом. По суті, це була помісна церква з широкою автономією. Висновки окремих дослідників про необмежені права патріарха в управлінні справами Руської православної церкви значно перебільшені. Вони навряд чи поширювалися далі обрання і висвячення митрополита і одержання час від часу грошової данини з митрополії. Насправді Київська митрополія була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі. На користь цього свідчить і той факт, що за Руською православною церквою було визнано право богослужіння національною мовою.
Цей факт мав як позитивні, так і негативні наслідки. На відміну від католицького Заходу, де молились і писали по-латині, на Русі склалися кращі умови для розвитку національної писемної культури. З іншого боку, церковнослов’янська мова не давала можливості безпосереднього доступу до надбань античної цивілізації. Русь вимушена була знайомитися з давніми літературними творами у перекладах.
В історіографії неодноразово порушувалось питання про роль греків-митрополитів на Русі. Було це злом для руської церкви і держави чи благом? Є.Є. Голубинський схилявся до думки про користь цих поставлень, мотивуючи свій висновок тим, що митрополити-греки не були тісно пов’язані з великими князями і стояли над політичними пристрастями, що кипіли на Русі[643]. Думку цю поділяють більшість дослідників. Вона загалом слушна, хоч абсолютизувати її не слід. Від урядування митрополитів-греків мали місце і певні збитки, в тому числі й економічного характеру.
Що стосується миротворчої діяльності київських митрополитів, то вона була визначною, можливо, саме завдяки їх грецькому походженню.
642
Згідно з літературними традиціями, які остаточно сформувались у XVI ст., першими руськими митрополитами названі Михаїл і Лев (Леон, Леонтій). Документального підтвердження в достовірно давньоруських джерелах ці відомості не мають.