Отже, щодо варягів на Русі, то правильним, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, а також і західних слов’ян, балтів, фіно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці: згодом київський уряд використовував їх як найману військову силу. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні і зарубіжні дослідники, створюють ілюзорне враження мало не рівної їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть і у виправленому вигляді “Повість минулих літ” не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно з статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів “прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро”. Ніби передбачаючи майбутні претензії норманістів, літописець пояснив: “А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьсѣ кривичи”[120]. У 882 р. Олег, спускаючись униз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську і Любечі. У Києві він сів сам.
Де ж тут рівна участь? Рюрик, а пізніше і Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують у них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — “свою”, як уточнює літописець.
Звичайно, нова князівська династія Русі, за походженням північна, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь строго контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалася в екстериторіальності варязьких дружин відносно великих давньоруських міст[121].
Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були виконані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не платили навіть обумовленої грошової суми. Володимир Святославич, коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль в оволодінні Києвом і почала вимагати від киян викуп по дві гривни з людини, просто відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням, варяги заявили Володимиру: “Сольстилъ еси нами, да покажи ньі путь въ Греки”, онъ же рече имъ: “Идѣте”[122]. Мова йде, по суті, про вигнання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і в часи правління Ярослава Мудрого — він відмовився виплатити гроші варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.
Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, на чолі якого вона виявилась. Це справедливо і щодо представників північних народів, які йшли на службу до київських князів і залишались на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали з свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно, не зіграв самостійної структуротворчої ролі.
У всіх випадках залучення варязьких “мужей лучших” на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і направлявся, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії, або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива виходила від київських князів, і можна тільки дивуватись, як вони уміли обернути свої зв’язки із Скандинавською Північчю на користь східнослов’янській державі.
Русь і Візантія
В історичній літературі час од часу порушується питання про культурно-історичну приналежність східних слов’ян і Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили — візантійсько-православної, римсько-католицької, хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює і альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне і об’єктивне знання, а точка зору дослідника. Так з’явилися теорії хозарського і норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, прекрасно обізнані з історією хрещення Володимира Святославича, все ж ставили перед собою питання — за яким обрядом хрестився київський князь?
Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян “силові поля” культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне “силове поле” культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції).
121
Думка про недоцільність тримати буйні ватаги варягів у містах чітко сформульована Володимиром Святославичем. Характерно, що він вважав необхідним довести її до відома візантійського імператора. Посли, відправлені ним до Царгорода, попереду відісланої туди ж варязької дружини, передали імператору слова київського князя: “Се йдуть к тебѣ Варязи, не мози ихъ держати въ градѣ, оли то створять ти зло, яко и еде, но расточи я розно”. (ПВЛ. — Ч. 1. — С. 77.).