У часи княжіння Володимира Святославича, як це добре показав вірменський історик В.К. Восканян, налагоджуються русько-вірменські контакти. Цьому сприяла і та обставина, що візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною київського князя, мала вірменське походження. Мабуть, з цього часу почався приплив вірмен на Русь, що неодноразово відзначено у писемних джерелах.
Політика київського уряду — підтримувати дипломатичні контакти не лише з Візантією, а й з її постійними супротивниками, що мала місце у X ст., продовжувалась і в XI ст. Наслідком зближення Германської імперії з Руссю у першому десятилітті XI ст. був шлюб короля русів Володимира з дочкою графа Куно — онукою імператора Оттона І. Історики вважають, що це була мачуха Ярослава Мудрого, полонена в 1018 р. Болеславом І Хоробрим під час взяття ним Києва. Від шлюбу Володимира з німецькою графинею народилась дочка Марія-Доброгнева.
1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду.
Свідченням русько-німецьких контактів можуть бути знайдені в Києві монети імператорів Оттона і Адельгейда, а також Генріха III.
Дружні відносини Русі з Польщею, а також Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Святополка[160] і Ярослава відповідно на дочках Болеслава Хороброго у 1013 р. та Олафа Скотконунга у 1014 р. У майбутній боротьбі за великокняжий престол брати будуть користуватися підтримкою Польщі і Скандинавії — на захист Святополка виступив польський князь Болеслав, у війську Ярослава воювали норманські дружини.
На закінчення слід сказати, що Русь наприкінці X — на початку XI ст. досягла небувалої могутності. Зміцнилось її внутрішнє становище, зріс міжнародний авторитет.
Русь в XI — на початку XII ст.
Після смерті Володимира (1015) між його синами розгорілася боротьба за великокняжий стіл. Спочатку Київ захопив Святополк, який перебував у Вишгороді і першим дізнався про смерть батька. Одного за одним він убиває братів Бориса, Гліба і Святослава, у яких вбачав потенційних претендентів на київський стіл (за що й одержав прізвисько “Окаянний”, під яким і ввійшов в історію). Підступність і жорстокість, однак, не допомогли йому утвердитися на київському столі, у боротьбу за який рішуче вступив старший син Володимира Ярослав.
Народився Ярослав у 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він отримав в уділ далекий новгородський стіл. До 1014 р. літописи не згадують про нього. Очевидно, нічого знаменного на півночі Русі у цей час не відбувалось. Ярослав спокійно правив Новгородом. Із щорічної данини у три тисячі гривен, яку збирали з Новгородської землі, дві тисячі він залишав на утримання своєї дружини, одну надсилав до столиці Русі. Так було до 1014 р., коли Ярослав відмовляє Києву у виплаті традиційного “урока”. Непокірність сина викликала сильний гнів Володимира, і він наказав готувати військовий похід на північ[161]. Хвороба, а згодом і смерть великого князя різко змінили політичну ситуацію на Русі.
Ярослав на київському столі. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Ярослав готувався вступити в боротьбу з рідним батьком, коли до Новгорода прискакав гонець із Києва від сестри Предслави з повідомленням про смерть Володимира. Довелося терміново міняти плани. Заручившись підтримкою новгородського віча, Ярослав на чолі тритисячного війська виступив на Київ. У битві під Любечем, що відбулася восени 1015 р. між Ярославом і Святополком, переміг новгородський князь. Святополк утік до печенігів, а Ярослав урочисто в’їхав у столицю Русі Київ.
Ярослав не лише щедро нагородив за допомогу новгородців, а й дав їм “Правду і Устав” — збірник правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Загалом юридичний кодекс “Руська Правда”, незважаючи на новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення. Він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.
Успіх Ярослава, однак, не був повним. Незабаром на Русь з великим найманим військом, куди входили поляки, німці, угорці і печеніги, рушили Болеслав І Хоробрий і Святополк. Ярослав, зазнавши поразки на Бузі, повернувся до Новгорода. Київський стіл знову опинився в руках Святополка. Фактично ж господарями становища у Києві були поляки — єдина реальна сила, на яку спирався Святополк і від якої повністю залежав. Гарнізони найманців розквартирували у Києві і його найближчих передмістях. Святополка не турбувало те, що вони грабували мирних жителів. Але незабаром проти пришельців піднялося народне повстання, що змусило польського короля Болеслава І Хороброго повернутися на батьківщину. Позбавлений підтримки союзників, Святополк був наголову розбитий Ярославом у 1019 р. на річці Альта під Переяславом і знову втік з Києва; на київському столі остаточно утвердився Ярослав.
160
В усталеній історіографічній традиції Святополк вважається сином Володимира, хоча насправді батьком його був Ярополк. Ось що пише з цього приводу літопис: “Володимиръ же залеже жену братню грекиню, и бѣ непраздна, от нея же родися Святополкъ” (ПВЛ. — Ч. 1. — С. 56).