На раді князів у Видубицькому монастирі виявилось, що під їх знамена стало не так уже й багато сил. Мономах вважав, що з ними навряд чи можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.
Поразка на Стугні не тільки поставила у критичне становище жителів ряду південноруських кріпостей, а й відкрила половцям шлях на Київ. У повторній битві на Желяні нашвидку зібрані дружини Святополка знову зазнали поразки. Великий князь із залишками війська втік до Києва. Не сподіваючись оволодіти столицею Русі, половці повернули на південь, де після дев’ятитижневої облоги взяли Торчеськ на річці Рось. Місто спалили, а його жителів забрали в полон.
Події 1093 р. з усією очевидністю показали, що для успішної боротьби з половцями необхідні об’єднані зусилля багатьох князівств. Згоди між князями, однак, не було. У той час як Мономах і Святополк намагались організувати оборону Русі, Олег Святославич вирішив скористатися ситуацією для зведення особистих і династичних рахунків. Він виступив із Тмутаракані на чолі половецьких полчищ на Чернігів. Після нетривалої облоги, в результаті якої було спалено передмістя і монастирі, Олег Святославич оволодів містом. Його союзники половці одержали право на пограбування Чернігівської землі.
Корисливі дії Олега, які призводили до незчисленних страждань руських людей, засуджувалися сучасниками. Дуже образно відображено цей час у “Слові о полку Ігоревім”: “Тогда при Олзѣ Гориславличи, сѣяшется и растяшетъ усобицами, погибашеть жизнь Даждь-Божа внука, въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ скратишась. Тогда по Рускои земли рѣтко ратаевѣ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себѣ дѣляче”[188].
Оріентація Олега “Гориславича” на половців продовжувалась і після утвердження його на чернігівському столі. Всі спроби залучити його до спільної боротьби з половецькими ханами не приносили успіху. На запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних з обороною Русі, чернігівський князь відповів відмовою. Вичерпавши всі мирні засоби, Святополк і Мономах вирішили застосувати силу. Вони виступили на Чернігів і вигнали звідти Олега Святославича. Він втік до Рязані й Мурома, звідки почав боротьбу з синами Мономаха. Розбивши в одному з боїв дружину князя Ростово-Суздальської землі Ізяслава Володимировича, він на короткий час “перея всю землю Муромскую и Ростовьскую и посажа по городамъ и дани нача брати”.
Осліпленого князя Василька везуть у Теребовль. Мініатюра Радзивіллівського літопису
Настільки несподіване посилення чернігівського князя за рахунок волостей сина викликало роздратування Мономаха, і він наказав іншому сину Мстиславу виступити з новгородцями проти Олега. На річці Колокша Мстислав наздогнав відступаючі дружини Олега і завдав їм поразки. Перемога 20-літнього Мономаховича над Олегом Святославичем мала надзвичайно важливе політичне значення, оскільки давала можливість Святополку і Володимиру зібрати нарешті перший об’єднавчий з’їзд князів.
У листопаді 1097 р. князі Святополк, Володимир, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид і Олег Святославичі прибули до Любеча “настроение мира”. Знаменитий заклик любецького з’їзду — “почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору дѣюще? А половци землю нашу несуть роздно, и ради суть оже межи нами рать”, — здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі одноголосно вирішили: “Отселѣ имѣмься во едино серце и съблюдѣмъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою”. З’їзд розробив також заходи на випадок невиконання ким-небудь із князів цих рішень: “Аще отселѣ кто на кого вьстанет, то на того будемь вси”[189].
Скупі літописні повідомлення не розкривають самого ходу роботи Любецького з’їзду, але вже наступні події показали, що серед його учасників були і серйозні суперечності. Нерівномірне розподілення волостей, за яким великокняжі володіння звузились до меж Київщини і Туровщини, а Давид Ігорович повинен був поділитися частиною Волині з галицькими Ростиславичами, безумовно, не могло не мати негативних наслідків.