Володимир Мономах був найдосвідченішим державним діячем Русі останньої чверті XI — першої чверті XII ст. Він пройшов добру школу — був підручним у свого батька Всеволода. Володимир багато років жив у Переяславі і більше ніж будь-хто з своїх сучасників розумів згубні наслідки половецьких вторгнень. Йому було 15 років, коли 1068 р. половецький хан Шарукан завдав нищівної поразки руським дружинам, які водили його батько і дядьки. 16 років (1078 — 1094) Мономах правив одним із найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років (1094 — 1113) займав переяславський стіл. За цей час він пізнав радість і гіркоту поразок, зміг оцінити силу великого боярства, від чиєї волі нерідко залежали долі княжих столів.
Володимир Всеволодович народився в Києві у 1053 р. Його матір’ю була дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Марія. Батько належав до найосвіченіших людей Русі, знав кілька іноземних мов. Це була грецька, половецька, латинська і англійська. Не дивно, що і Володимир одержав добре виховання і високу освіту. Знамените “Повчання” свідчить про незвичайний письменницький талант Мономаха. У нас є всі підстави припускати, що він також знав кілька іноземних мов: грецьку — мову матері і англійську — мову дружини Гіти Гарольдівни. Все це дозволило Мономаху широко використовувати в утвердженні ідеї єдності Русі не тільки меч, а й слово.
Із трьох старих центрів Русі, з якими була пов’язана його князівська доля, у Києві Мономах правив найменше — 12 років, але домігся найбільших успіхів. На київському столі повного мірою проявився його неабиякий талант державного діяча. Він не тільки усвідомлював необхідність єднання руських земель перед лицем зовнішньої небезпеки, а й умів знаходити шляхи для досягнення цієї мети. Почав Володимир із зміцнення стратегічних позицій — залишив у своїх руках Переяславське князівство (в тому числі і Ростово-Суздальську землю), поширив владу на Туровщину і таким чином значно розширив великокняжий домен. У Смоленську Мономах посадив сина В’ячеслава; старший син Мстислав залишався новгородським князем.
Щоб нейтралізувати претензії Ярослава Святополковича (а він рано чи пізно повинен був усвідомити себе обділеним), Володимир шляхом шлюбних зв’язків установив родинні відносини з його безпосередніми сусідами — Володаром Ростиславичем і Всеволодом Городенським. Чернігівське князівство, особливо під час єдиновладного правління Давида Святославича, також перебувало під безпосереднім впливом Києва.
Уже впродовж нетривалого часу правління Мономаха його великокняжу владу визнали практично всі князі. Не порушуючи принципу, виробленого Любецьким з’їздом, — “каждо да держить отчину свою”, — Володимир Мономах прибрав до рук удільних володарів і створив умови, які зобов’язували їх до покори[193]. Окремі спроби непокори рішуче придушувалися. Так, у 1116 р. проти мінського князя Гліба Всеславича, котрий напав на Туровшину і спалив Слуцьк, Володимир пішов військовим походом, у якому взяли участь дружини Давида Святославича, синів його брата Олега, смоленського князя В’ячеслава та інших синів Мономаха. Гліб запросив миру і пообіцяв в усьому коритися великому князю. Коли ж у 1119 р. Гліб порушив своє слово, Володимир відібрав у нього Мінськ, а його сім’ю вивіз до Києва. Так само рішуче повівся Мономах і щодо Ярослава Святополковича, який висловив невдоволення з приводу переводу з Новгорода до Білгорода Мстислава Володимировича. Оцінивши акт Мономаха як намір застосувати тепер до Києва право вотчини і передати його своєму сину, Ярослав, звичайно, не міг цьому не спротивитись. Він і до 1117 р. не підтримував дружніх стосунків з Мономахом, котрий перехопив у нього стіл, а після того, як прибув на південь його тесть, відкрито заявив протест. Але Мономах вирішив покінчити з претензіями Ярослава — зібравши значні сили, куди ввійшли полки Давида Святославича, Володаря і Василька Ростиславичів, підійшов до Володимира і взяв його в облогу. Два місяці Ярослав утримував місто, але врешті змушений був просити миру і обіцяти Мономаху надалі не порушувати васальної залежності. Слова свого, як часто бувало в подібних випадках, Ярослав не дотримав. У 1118 р. він навіть почав підготовку походу на Київ. Розуміючи, що волинським полкам не під силу таке завдання, Ярослав відправляється до Польщі і Угорщини просити військової допомоги. Ця чергова помилка коштувала Святополковичу і того стола, який він мав. Скориставшись його відсутністю, володимирські бояри відступилися від Ярослава і запросили до себе князем спочатку Романа, а після його швидкої смерті іншого сина Мономаха — Андрія. Так Волинь виявилась у тісній єдності з Київщиною та іншими землями Русі під управлінням роду Мономаха.