На характер внутрішньої політики Ярополка, безсумнівно, накладали відбиток його зобов’язання перед Мстиславичами, реалізація яких викликала сильну протидію з боку молодших Мономаховичів. Намагання закріпити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, який розцінювався як перехідний до київського, було причиною різкого загострення стосунків великого князя зі своїми братами. Тільки перед смертю Ярополку вдалось об’єднати зусилля Мономаховичів і Мстиславичів для боротьби з Ольговичами і стабілізувати внутрішнє становище в країні.
Незважаючи на міжкнязівські конфлікти, Русь часів Ярополка зберігала ще багато того, що було досягнуто Мономахом і Мстиславом. її державну єдність ще не могли зруйнувати усобиці молодших Мономаховичів чи Ольговичів, які, до того ж, і не мали цього на меті. Кожен із князів — претендентів на Київ — вважав себе потенційним главою держави після Ярополка Володимировича і намагався підготувати для цього ґрунт. Право ж Ярополка на керівну роль у країні не тільки не оспорювалось, а й не піддавалося сумніву. Ця обставина уявляється надзвичайно важливою і характерною, оскільки в наступному періоді історичного розвитку Русі становище великокняжої влади вже не буде таким непохитним.
Русь у період загострення боротьби за Київ (40-ві — 70-ті роки XII ст.)
Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і раніше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі[206]. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов’язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські, які прагнули до першості. Характерно, що незалежно від династичної приналежності удільні князі, ледве оволодівши Києвом, ставали з автономістів рішучими і послідовними поборниками єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення лежав через Київ.
Звичайно, ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали і ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодівши великокняжим столом. Ішлося не тільки про почесті. В руках київського князя опинялося найбільше місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з найбагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. містилися на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі уже в X — на початку XI ст. проходили по лінії річки Західний Буг, південні — по лінії річки Рось, верхів’їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літопис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-якому іншому давньоруському князівстві. Слід також зазначити, що в окремі періоди володіння великокняжого столу значно розширювалися. Київські князі з династії чернігівських Святославичів утримували за собою В’ятицьку волость, а за часів княжіння в Києві представників роду Мономаха статус великокняжих володінь мали Волинь, Туровська і Переяславська землі[207].
Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзвичайно неспокійним і нестабільним місцем, породить з часом і свою протилежність. Сильні князі ряду земель будуть намагатися досягнути керівного становища в країні і очолити боротьбу за загальноруську єдність не шляхом переходу в Київ, а стверджуючи в ролі об’єднавчого центру столицю свого князівства.
Остаточно визначиться така тенденція лише на заключному етапі історії Русі, а поки визнаним центром країни залишався Київ, і багато князів вважали за честь хоча б на деякий час утвердитися на його столі.
На кінець правління Ярополка Володимировича найбільш реальним претендентом на київський стіл був чернігівський князь Всеволод Ольгович.
207
Толочко П.П. Киев и Киевская земля / / Древнерусские княжества X — XIII вв. — М.,1975.