Посівши київський стіл, Ростислав за прикладом своїх попередників робить спробу покласти край зазіханням на Київ Юрія Довгорукого та Ізяслава Давидовича — він іде походом спочатку на Гліба — сина Довгорукого, перемагає його під Переяславом, а потім — і на Ізяслава Давидовича до Чернігова. У дводенній битві Ростислав, якого покинув Мстислав Ізяславич, зазнає поразки, яка коштувала йому Києва.
На короткий час Києвом заволодів Ізяслав Давидович, але втриматись на великокняжому столі не зміг. Настав час Юрія Довгорукого, найбільш досвідченого і сильного претендента на Київ, що вже давно чекав зручного моменту для вирішального удару. Дізнавшись про те, що Київ захопив Ізяслав Давидович, Юрій рушає з великими силами на південь. Підійшовши до Моровійська, він відправляє до Ізяслава посла з вимогою негайно покинути Київ, оскільки це його отчина. Ізяслав не поспішав виконати ультиматум Довгорукого, “зане возлюби зело великое княжение Киевское”. Однак, “видя, что ему противо силы Юрия не удержаться, паче же ведая, что вся Русь более преклонна к детем и внучатам Владимировым, нежели Святославлим”[223], змушений був покинути Київ.
Захопивши Київ утретє, Юрій Довгорукий оточив себе синами: у Переяславі посадив Гліба, у Турові — Бориса, в Пороссі — Василька, у Вишгороді — Андрія. В його руках залишалась фактично і Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Юрій змусив відмовитись від претензій на Київ Ізяслава Давидовича, за що уступив йому Корчеськ, а Святославу Ольговичу — Мозир. Племіннику Володимиру Андрійовичу Юрій віддав погоринські міста. Святослав Всеволодович одним із перших зустрів Довгорукого біля Стародуба і присягнув йому “на всей воли его”, за що одержав невеличкий уділ у Подесенні. Святослав не міг змиритися із становищем третьорозрядного князя і знову перейшов на бік Ростислава Смоленського. Так проти Юрія Довгорукого почала створюватися коаліція, до якої незабаром приєдналися Ізяслав Давидович, котрий відбив у Юрія Івана Берладника, а також Мстислав Ізяславич, князь Волинський, який успішно протистояв вторгненню на Волинь великого князя.
Чернігівська і Переяславська землі у XII — XIII ст.
Війська Ростислава, Ізяслава і Мстислава були вже на марші, коли з Києва прийшла звістка про несподівану смерть Юрія Довгорукого. З пояснення літописця (“Пивъ бо Гюрги въ осменика у Петрила: в той день на ночь расболѣся и бысть болести его 5 дний”[224]) зрозуміло, що в Києві проти Юрія Довгорукого також існувала змова. Місцеві бояри, напевно, напоїли суздальського князя трутизною, а низи заходилися громити і грабувати його двори, бити князівську адміністрацію і дружинників. Прикметно, що народні повстання в Києві спалахували, як правило, після смерті київських князів і за відсутності твердої влади. Так було 1113 р., коли після смерті Святополка народ почав громити двори купців-лихварів, 1146 р., коли після смерті Всеволода Ольговича спалахнуло повстання, що закінчилося вбивством князя Ігоря, так сталось і 1157 р.
Через чотири дні після смерті Юрія Довгорукого великим князем київським став Ізяслав Давидович, цього разу його запросили київські бояри: “Поѣди, княже, Києву, Гюрги ти умерлъ, онъ же прослезивъся и руцѣ въздѣвъ к Богу и рече: благостенъ еси Господи оже мя еси росудилъ с нимъ смертию”[225]. Чому кияни віддали перевагу чернігівському князю, сказати важко. Можливо, що запрошення надійшло не від усіх киян, а лише від чернігівської боярської партії, що виявилась у даний момент досить впливовою політичною силою. Очевидно, саме цим слід пояснити той факт, що проти зайняття Ізяславом Давидовичем великокняжого столу не наважились протестувати ні Ростислав Смоленський, ні Мстислав Ізяславич, князь Волинський.
Захопивши Київ, Ізяслав вирішив залишити за собою і Чернігів і посадив там племінника Святослава Володимировича. Такий поворот справ не влаштовував насамперед Ольговичів, які опинились у досить скрутному становищі. Об’єднавшись, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович змушують Ізяслава відмовитись від Чернігова. Там сідає Святослав Ольгович, а Новгород-Сіверський він передає своєму племіннику Святославу Всеволодовичу. За Ізяславом, як колись за Всеволодом, залишилась В’ятицька волость, а також, вірогідно, і більша частина Чернігівщини.
Підставою для такого твердження може бути визнання Святослава Ольговича, що Ізяслав дав йому “Черниговъ съ седмью городъ пустыхъ ... а всю волость Черниговьскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ, и то ему не досыти”[226].