Значною була роль у зміцненні традиційної києво-смоленської єдності Ростислава Мстиславича. Він княжив у Смоленську 32 роки і став засновником смоленської династії князів. На момент зайняття київського столу Ростислав — найбільш досвідчений і авторитетний державний діяч Русі, і саме тому його повторне утвердження у Києві виявилося вдалим (1158 — 1167). Поступово він стабілізував внутрішнє становище Русі і по праву вважався старійшиною руських князів. У Смоленську, Новгороді і на Волині сиділи сини і племінники великого князя; Київською землею правили молодші Ростиславичі. Один із них, Рюрик, знаходився при батькові і був воєводою Київського полку, другий, Мстислав, тримав важливу стратегічну фортецю Білгород. Іще один син великого князя, Давид, утвердившись на деякий час у Вітебську, тиснув на полоцьких князів.
Волинська і Галицька землі у XII — XIII ст.
На відміну від свого попередника, Ростислав не робив ставки на князів, що зійшли зі сцени. У конфлікті Ізяслава Давидовича, який намагався компенсувати втрату Києва поверненням Чернігова, із Святославом Ольговичем великий князь став на бік останнього. Цим він не тільки вивів з боротьби за Київ князів Чернігова і Новгорода-Сіверського, а й здобув у їх особі надійних помічників у боротьбі зі Степом.
Вплив Ростислава на чернігівські справи ще більше посилився після того, як Олег Святославич одружився з його дочкою. У конфлікті, який виник після смерті Святослава Ольговича між Святославом Всеволодовичем і Олегом Святославичем, великий князь виступив у ролі посередника, “добра имъ хотя”, і змусив Святослава віддати Олегу чотири міста.
Ще раніше, у 1161р., Ростиславу вдалося погасити конфлікт на півночі країни, в Новгороді, де повсталі новгородці вигнали князя Святослава Ростиславича. Замішаний у цих подіях Андрій Боголюбський розраховував на утвердження в Новгороді одного із своїх братів, але великий князь наполіг на поверненні туди сина Святослава. “Том же лѣте пояша Новгородьци Святослава Ростиславича к собѣ княжить опять, а Гюргевича внука выгнаша”[230]. Зговірливість суздальського князя, та й самих новгородців, очевидно, пояснюється зміцнілими позиціями Ростислава.
У сфері впливу великого князя була також Галицька земля, князь якої Ярослав Осмомисл регулярно посилав свої полки за його наказом.
Стабілізація внутрішнього становища Русі, досягнута в роки княжіння Ростислава, збіглася з новим натиском половецьких орд на південноруське порубіжжя. У його відбитті брали участь майже всі давньоруські землі, а очолив боротьбу з половцями великий київський князь.
Вірний своїй миролюбній політиці, Ростислав одружує в 1162 р. свого сина Романа з дочкою половецького хана Беглюка, але бажаних результатів не досягає. І тоді від дипломатії великий князь вдається до сили зброї. У 1166 р. Ростислав рушив сили всіх князів проти половців, які вторглись у межі Поросся, і завдав їм поразки. Вдруге під знаменами великого князя збираються полки різних земель у 1167 р., щоб убезпечити від половецьких набігів дніпровський торговий шлях: “Посла Ростиславъ къ братьи своей и сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всими полкы своими, и приде Мьстиславъ из Володимири, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужьска, Володимиръ Андрѣевичь, Володимиръ Мьстиславичь, Глебъ Городеньскии, Иванъ Ярославичь, сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже вжзыде Гречникъ и Залозникъ”[231].
Щоб зміцнити позиції свого сина Святослава,у тому ж 1167 р. Ростислав здійснює подорож на північ, до далекого Новгорода. На зустрічі біля Великих Лук, де Ростислав відчув себе недобре, новгородці дали великому князю клятву — ніколи не шукати іншого князя, крім Святослава, і розлучитися з ним однією смертю. Одержавши від новгородців разом із запевненнями у вірності ще й багато дарів, Ростислав повернувся до Києва. Але по дорозі, в “селѣ Рогънѣдинѣ в Зарубѣ” (неподалік Смоленська), 14 березня 1167 р. великий князь помер.
В оцінках особистості князя Ростислава і результатів його державної діяльності історики виявляють дивну і, здається, несправедливу одностайність. В ньому, як правило, визнають людину чесну, хранителя старих традицій, котрий з повагою ставився до відживаючого принципу старійшинства і підтримував честь великокняжого київського столу. Однак при цьому відзначають, що Ростислав не був, як батько і дід, обдарованим державним діячем і полководцем[232]. Це був анахроністичний тип державного діяча, що безрезультатно намагався зупинити колесо історії. Ростислава протиставляють Андрію Боголюбському, котрий нібито на північному сході руйнував сформований устрій і накреслював плани далекого майбутнього.