У часи князювання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського велося велике міське будівництво. Літописи відзначають будівництво міст — Москви (вперше згадується у 1147 р.), Юр’ева-Польського, Дмитрова, Коснятина, Кидекши, Звенигорода, Переяслава, Володимира, Боголюбова та ін.
На відміну від князівств центральних районів Русі Володимиро-Суздальська земля ще не зазнала суспільно-політичних криз. їй іще доведеться відчути і пережити і силу боярської опозиції, і плутанину міжкнязівських відносин, і політичне суперництво старих і нових міських центрів. Симптоми роздроблення Суздальщини намітились уже після смерті Боголюбського, тобто тоді, коли ще не повністю завершився процес формування її державної території; після Всеволода її політична ситуація нагадувала ситуацію в Південно-Західній Русі XII — XIII ст., щоправда, ускладнену активною участю в ній населення.
Русь у добу “Слова о полку Ігоревім” (80-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.)
Значний етап історії Русі до 1240 р. з повним правом може бути названий добою “Слова о полку Ігоревім”. У цій геніальній поемі, що оплакує поразку руських дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності для захисту Русі від половців, відображена широка картина життя всієї Русі. “Крізь призму коротких мудрих рядків, — пише Б.О. Рибаков, — автор “Слова” ніби розстеляє перед нами карту Великої Руської рівнини й показує долі земель від Карпат до Нижньої Волги та від Ільмень-озера до Чорного моря”[250]. У “Золотому слові” Святослав Київський закликає Всеволода Суздальського, Давида та Рюрика Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “съ златъ стремень за обиду сего времени, за землю Русскую”. Д.С. Лихачов впевнений, що необхідність єднання Русі автор “Слова” доводить не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря та багатьох історичних паралелей, а й малюючи образ Руської землі, її міст, річок, жителів, руську природу, безкраї простори батьківщини[251].
Заклик “Слова о полку Ігоревім” до єднання руських князів, як і аналогічні заклики інших літературних творів, свідчили про те, що ідея збереження єдності Русі була замовленням часу. Але її реалізація була дуже ускладнена. Те, що розуміли передові уми Русі, відчували широкі народні маси, не завжди усвідомлювали руські князі. Вони продовжували вести міжусобну боротьбу на всіх рівнях: за старшинство на Русі, за володіння кращим князівством, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою. Міжкнязівська боротьба, спонукувана, зрештою, об’єктивно прогресивною ідеєю зміцнення князівської центральної влади, ускладнювалась участю в ній боярства, в масі своїй регресивною політичною силою. Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою. Політичний ідеал руського боярства чітко сформулював галицький літописець: “Бояре же Галичьстии Данила княземь собѣ называху: а самѣ всю землю держаху”[252].
Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його. Вони “вабили” їх на столи та виганяли з них: “Поиди прочь, княже, ты нам еси не надобен”.
Процеси феодального дроблення Русі проходили аж до 1240 р., проте було б помилковим бачити в її політичному житті тільки роз’єднувальні тенденції. Дедалі наполегливіше пробивали собі шлях й об’єднавчі ідеї. Їх уособленням були сильна князівська влада, а також широкі верстви міського та сільського населення, які гостріше відчували згубність феодальних чвар.