Русь і кочовики південноруських степів
Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X — XIII ст. було її сусідство з кочовим світом степів. З часів великого переселення народів по XIII ст. східні слов’яни постійно перебували у стані вимушеного протиборства з Гунами, хозарами, печенігами, торками, половцями, монголо-татарами. Звичайно, було б спрощенням вбачати у взаємозв’язках Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонгольського періоду лише негативний аспект. Їх історія знає і світлі сторінки. Були мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв’язки, взаємовплив культур, мирне входження торкських племен в державно-територіальну і етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано в писемних джерелах, підтверджено археологічними знахідками.
І все ж треба визнати, що загалом відносини Русі зі своїми південно-східними кочовими сусідами були антагоністичними. Причина об’єктивна. Вона полягала насамперед в характері господарського укладу двох світів. Кочовики не знали кордонів. Спосіб ведення господарства змушував їх постійно шукати нових життєвих просторів. Щодо світу хліборобів вони завжди виявляли агресивність. Не останнє місце тут відводилося пограбуванню сусідів, на цьому спеціалізувалась військово-дружинна верхівка
У даному розділі зупинимося на воєнно-політичному аспекті відносин Русі з печенігами, половцями і монголо-татарами, який складав основний зміст її зовнішньої політики впродовж трьох століть. У вітчизняній історіографії тема ця традиційна, але все ще не вичерпана остаточно.
Понад століття безпосередніми південними сусідами Русі були печеніги. На ранньому етапі своєї історії в придніпровських степах вони не виявляли агресивності. У 915 р. уклали з Києвом мир і відкочували по Дунаю. Під 930 р. літопис повідомляє про конфлікт Русі з печенігами, але не уточнює, хто був його ініціатором. У 943 р. печеніги — союзники князя Ігоря — брали участь у поході на Константинополь[275]. Літописець уточнює — їх найняв Ігор, що було звичним явищем для будь-яких союзницьких відносин. Треба думати, що такими ці відносини збереглися між Руссю і печенігами аж до початку княжіння Святослава.
Чим це можна пояснити? Насамперед тим, що печеніги вирішували свої проблеми в цей період за рахунок мадярів (які врешті-таки були витіснені з Ателькузи), болгар і Візантії. Можливо, і навіть напевно, що мали місце і якісь наїзди печенігів і на руські землі, але їх масштаби не були значними і літописами не зафіксовані.
Таке становище не влаштовувало передусім Візантію, і вона докладала максимум зусиль, щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Це добре видно з повчання Костянтина Багрянородного сину і спадкоємцю Роману II (“Про управління імперією”).
Одержуючи від Візантії багаті дари, печеніги справді “віддячували” за це їй нападами на Русь. Остання стала об’єктом головного удару печенігів у роки княжіння Святослава. Слід зазначити, що є в цьому вина і самого київського князя, власне — це його зовнішньополітичні акції. У 965 р. Святослав завдав нищівної поразки вже досить слабкій Хозарії. Похід ставив метою звільнити від данинницької залежності в’ятичів, що мало велике значення для процесу східнослов’янської консолідації. Мети було досягнуто, але розгром каганату мав і негативні наслідки для Русі. Об’єктивно він виявився на руку печенігам, які й самі нападали на Хозарію. Остаточний її розгром позбавляв печенігів небезпечного ворога в Подонні і вивільняв їм руки для ударів по Русі.
Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час дорівнювала одному дню переходу.
У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у південноруському лісостепу ще більше зміцніло.
Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри), а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.