Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.
На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося. Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами”[276]. Після багаторічних досліджень М.П. Кучери стало очевидним, що “завали” Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя, робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.
Застави з постійними військовими гарнізонами, безумовно, зіграли вирішальну роль у стабілізації становища на півдні Русі. А стосовно земляних валів, то відповідь не може бути настільки однозначною. В історичній літературі, гадаємо, неправильно розуміється як архітектура цієї оборонної споруди, так і її основне призначення. Деякі дослідники вважають, що ці вали нагадували міські стіни, мали високі дерев’яні заборола. Насправді цього не могло бути. Простягаючись на сотні кілометрів, такі стіни вимагали б постійного військового гарнізону для охорони, для чого на Русі, звичайно, не вистачило б ніяких людських ресурсів. До того ж, величезні зусилля потрібні були б для періодичного відновлення заборол, які щоразу нищили вогнем печеніги. Важко припустити, щоб цього не розуміли давньоруські фортифікатори. Про відсутність заборол на валах півдня Русі побічно свідчить і Брунон, називаючи ці споруди не стінами, а завалами.
Смерть Володимира Святославича і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень. Особливо часто наводив їх на Русь Святополк. котрий виборював у Ярослава право на великий київський стіл. У 1019 р., як повідомляє літописець, печеніги прийшли разом із Святополком “в силе тяжьце”, але їх зустрів Ярослав і розгромив. Останнє значне зіткнення печенігів з Руссю відбулося, згідно з літописом, в 1036 р. під стінами Києва. Перемога Ярославових полків була повного. “И побѣгоша Печенѣзѣ раздно и не вѣдахуся камо бѣжаче, и овии бѣгающе топяху в Ситомли, инѣи же во инѣхъ рѣкахъ, и тако погибоша, а прокъ ихъ пробѣгоша и до сего дни”[277].
Перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали край печенізькій загрозі для Русі. Державний кордон з берегів Стугни було перенесено на Рось, де 1032 р. “Ярослав поча ставити города по Роси”. За висновком М.П. Кучери, у цей час було зведено в Пороссі і одну з ділянок валу. Таким чином, Русь поступово повертала давні слов’янські землі на півдні, захоплені кочовиками. На лівому березі Дніпра кордон Русі проходив уже по Сулі, в гирлі якої було засновано місто з характерною і символічною назвою — Воїнь.
Не встигли руські люди забути про печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим сильним ворогом. У південноруські степи, змітаючи печенігів і торків, ринули орди половців. Вперше біля руських кордонів вони з’явились у 1055 р.
Характерно, що їх перший візит, як і колись печенізький, був мирним. Літопис відзначає, що “того же лѣта приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ (тоді переяславський князь. — П.Т.) миръ с ними и возвратишася (половці. — П.Т.) вьсвояси”[278]. Освоюючи нові території, половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом. Однак процес їх адаптації пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже в 1060 — 1061 рр. половці роблять набіги на Русь. Їх можна назвати розвідувальними. У 1060 р. Святослав Ярославич Чернігівський завдав поразки переважаючим силам половців на Снові. У наступному році половці здійснили краще підготовлений і успішніший похід на Русь, що залишився у пам’яті руських людей як перше велике зло від поганих. “Приидоша Половци первое на Руськую землю воевати ... Се бысть первое зло на Русьскую землю отъ поганыхъ безбожных врагъ”[279].