Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності половецької загрози. Цим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода в битві 1068 р. на річці Альта під Переяславом. Боротьба за київський престол, яка розгорілася після Альтської битви, ще більше погіршила становище Русі. Половці, за словами літописця, “росулися” по всій Руській землі, грабували міста і села, забирали в рабство руських людей.
У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь. Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан, що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському порубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ, спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької неволі. “Люди разделиша и ведоша их у веже... Мучими зимою и оцѣпляемѣ в алчбѣ, и в жажѣ, и в бѣдѣ побледнѣвше лици и почерневше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще и босѣ, ногы имуще избодены терньем”[280].
Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин. Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця “в обези” — на Кавказ.
Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха — Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.
Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше — представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень. Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”), залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких відносин.
Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське порубіжжя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба новгород-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.
У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.