“И взиидоша горожаны на избытые стѣны и ту бѣаше видити ломъ копѣины и щетъ скѣпание, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ”[303]. Батий змушений був дати війську передишку. “И сѣдоша того дне и нощи”, — зазначає літописець. Наступного дня бій розгорівся з новою силою. Кияни встигли закріпитися на лінії валів “міста Володимира”. Вони відстоювали кожну вулицю, кожен будинок, але сили були нерівні. Прорвавши укріплення в районі Софійських воріт (від чого вони одержали ще й назву Батиєвих), завойовники оточили останніх захисників Києва, що схоронились у Десятинній церкві. Така велика кількість людей заховалась там, що під їх вагою обвалилися хори і стіни: “Людей же узбѣгшимъ на церковь, и на комаръ церковныя, и с товары своими, от тягости повалишася с ними стѣны церковныя”[304].
Про тривалість облоги Києва, а також про точну дату його падіння в пусемних джерелах збереглися різні свідчення. Іпатіївський літопис, що найбільш повно і змістовно розповідає про цю подію, взагалі не наводить точних дат. Лаврентіївський повідомляє, що Київ було взято на Миколин день — б грудня 1240 р. У Псковському Третьому літопису наводиться інша дата катастрофи — 19 листопада, але вказано, що облога тривала 10 тижнів і 4 дні: “Того же лета приидоша татарове к Киеву сентября 5, и стояща под Киевом 10 недель и 4 дни, и едва взяша и ноября в 19, в понедельник”. Рашид ад Дін повідомляє, що завойовники заволоділи великим руським містом Макерфааном, під яким дослідники розуміють Київ, за десять днів, а Плано Карпіні говорить про те, що вони взяли столицю Русі після тривалої облоги.
Важко сказати, яке з цих джерел містить найбільш достовірні дані. Однак якщо згадати, що невелике містечко Чернігівської землі Козельськ змогло затримати біля своїх стін орду на сім тижнів, то повідомлення про тривалу оборону Києва, що був на той час першокласною фортецею, не здаються сумнівними.
Заволодівши містом, монголи його вщент зруйнували. “Того же лета взяша Кыев татарове и святую Софью разграбиша, и монастири всѣ и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем”[305]. Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку Батия в 1246 р., писав, що монголи “зробили велике побоїще в країні Русії, зруйнували міста і фортеці і убили людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після тривалої облоги взяли його і убили жителів міста; звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, які лежали на полі, бо місто це було досить великим і дуже багатолюдним; а тепер воно зведене майже нінащо, ледве існує там 200 будинків, а людей там тримають вони в найтяжчому рабстві”[306].
Археологічні матеріали з документальною точністю підтверджують яскраву розповідь Суздальського літопису про розгром Києва. Тільки люди, не знайомі з цими археологічними матеріалами, можуть вбачати у писемних повідомленнях про звірства Батиєвої орди перебільшення очевидців. Ні про що не говорять і посилання на те, що після розгрому в Києві продовжували діяти Софійський, Михайлівський Златоверхий, Видубицький і Печерський храми і що Плано Карпіні бачив у місті в 1246 р. вже близько 200 дворів. Адже йдеться не про заштатне давньоруське містечко, а про величезний середньовічний центр. Звичайно, завойовники не стерли його з лиця землі і не перервали всіх його історичних традицій, але справді звели “нінащо”.
З понад 40 монументальних споруд Києва вціліло (та й то в дуже пошкодженому вигляді) тільки п’ять-шість, з дев’яти тисяч дворів — 200 (і ті, очевидно, було відбудовано у 1240 — 1246 рр.), а з 50-тисячного населення залишилося не більше двох тисяч. У ряді районів давнього Києва, зокрема в центральному, життя відродилося лише через кілька віків. Припинили існування київські ремесла, на високій ноті обірвалась “пісня” давньокиївських зодчих, художників, літераторів і літописців. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.
З Києва головні сили Батия рушили на Володимир і Галич, у той час як інші його загони вторглись у південно-західні райони Русі. З вогнем і мечем ішли вони по Київській землі. Розкопки Вишгорода і Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відображують картини героїчної оборони і загибелі цих центрів. Археологи всюди простежують потужні шари пожеж; під кріпосними стінами, спаленими будинками, а то і просто на вулицях і площах виявлено сотні людських кістяків, багато знарядь праці, інструментів ремісників, предметів озброєння, прикраси.
Особливо яскравим прикладом трагічної загибелі невеликих південноруських міст може бути городище Райки на Житомирщині. Розкопане повністю, воно дало можливість уявити всю повноту трагедії, що спіткала його жителів. Очевидно, ніхто з них не залишився в живих. Чоловіки полягли в жорстокій битві з монголами, жінки і діти або загинули у полум’ї, або були вирізані. На городищі, по суті, не залишилось місця, де б не лежали людські кістяки; ними всіяна вся вільна від забудов площа, їх знаходили також у спалених будинках і біля них. Картину повного знищення Райковецького городища доповнюють скелети домашніх тварин (корів, коней, свиней, овець), що загинули у вогні, залишки збруї, ремісничих виробів і сільськогосподарського інвентаря. Життя на цьому городищі більше не відродилося[307].
306
Карпини Иоанн де Плано. История Монголов. Перевод А.И. Меленина. — Спб., 1911. — С.25.