Свого часу М.К. Каргер, полемізуючи з істориками про роль монголів в історії Русі, висловив думку, що в літописних розповідях про їх господарювання в захоплених містах не можна не звернути увагу на різне ставлення переможців до міст, в залежності від ступеня виявленого опору. В містах, які здавалися швидко, переможці обмежувалися лише пограбуванням населення і багатих монастирів та храмів. Але таких міст, як вважав М.К. Каргер, на Русі зустрічалося мало[308]. Л.М. Гумільов повторив цю саму думку, але по-іншому розставив акценти. Він заявив, що завойовники не набагато зменшили руський воєнний потенціал, і назвав для прикладу серед зруйнованих міст тільки Рязань, Володимир, Суздаль, Торжок і Козельськ. Історик стверджував, що “інші міста здалися на капітуляцію і були помилувані”[309]. Проте ні М.К. Каргер, ні Л.М. Гумільов не змогли навести хоча б приблизний список давньоруських міст, які здалися на милість переможця і не зазнали руйнування.
Але найвірогідніше, що на шляху просування Батиєвих орд вціліли тільки ті міста, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля ж узятих міст (хитрістю, обманом чи силою) була однакова. Доказом цьому є Колодяжин, що капітулював після нетривалої облоги і був повністю знищений ворогом. Про це говорить літопис: “Они же (колодяженці. — П.Т.), послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша”, що підтверджують і археологічні розкопки. Місто загинуло у вогні; населення було вирізане. Ворог не помилував навіть дітей; їх кістяки неодноразово виявляли під час розкопок. На багатьох черепах помітні сліди ударів шаблею, в кістках нерідко стирчать стріли. Як вважав Р.О. Юра, в Колодяжині загинуло не тільки населення містечка, а й жителі навколишньої округи, які сховалися за його міцними валами.
Така сама участь спіткала і розташований на києво-волинському порубіжжі Ізяславль. Розкопки М.К. Каргера показали, що місто припинило своє існування в результаті монгольського погрому. Під товстим шаром згарища знайдено численний археологічний матеріал, людські кістки, які свідчили про насильну загибель населення.
Впертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, яких Батию так і не вдалося взяти. Монголи направились від Кам’янця і Данилова на південь — до Дністра і Прута, на південний захід — до Галича і на захід — до Бузька і Звенигорода.
Володимир-Волинський, велике і сильно укріплене місто з міцними оборонними спорудами, завойовники взяли штурмом після тривалої облоги. Про страшний розгром Володимира літопис повідомляє: “Не бе бо на Володимѣрѣ не осталъ живыи, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныа церкви наполнены быша троупья и телесъ мертвых”[310].
Літописні свідчення підтверджуються археологічними даними. У Володимирі біля давніх церков виявлені людські скелети з розрубаними кістками, з черепами, пробитими великими цвяхами. Майже повсюди при розкопках Володимира простежувався потужний шар вугілля і попелу, що датуються серединою XIII ст.
До другого столичного міста — Галича ординці підійшли об’єднаними силами і взяли його штурмом після триденної облоги. Розкопки показали, що частина галицьких городян, які заховалися в Успенському соборі, загинула під час зруйнування ворогом цього храму. Після розгрому Галич збезлюднів — столицю було перенесено до Холма.
Нема потреби говорити про всі південноруські центри, що загинули в роки навали. І без того видно, як завойовники розорили одну з найбільш розвинутих частин Русі. Ні, вони не змогли знищити тут все населення, як це стверджували представники школи Погодіна, але значно затримали економічний і культурний розвиток Південної Русі. Ніякого “общинного ладу”, як намагалися показати деякі історики, ординці не принесли і не могли принести. Б.Д. Греков з цього приводу зазначав: ординці ніде не міняли суспільного ладу завойованих земель та й навряд чи в силах були це зробити[311]. Устрій залишався таким самим, але розвиток його було загальмовано. На цю обставину вказував свого часу М.І. Костомаров: “Русь, паралізована навалою і рабством, із своїм удільним укладом, продовжувала близько століття рух на колишній лад, не маючи ні сил перемінити цей лад, ні звільнитись від цього кошмару”[312]. Про те, як страшно виглядали сплюндровані ворогом землі, писав сучасник навали Батия архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який згодом став володимиро-суздальським єпископом: “Кровь отець и братия нашея, акы вода многа, землю напои ... мьножайша же братия и чада наша в плен ведени быша; села наши лядиною простота ...богатство наше онем в корысть бысть; труд наш поганин наследоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть”[313].