На її вершині в X — XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.
Ідеальною нормою міжкнязівських відносин на Русі була суверенність влади в межах землі або волості. Це принцип, сформульований в середині XI ст. і закріплений 1097 р. на Любецькому з’їзді: “Каждо да держить отчину свою”[316]. В реальній практиці норма, як правило, суціль порушувалася. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи заміщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів. Боротьба за владу велася на всіх рівнях князівської ієрархії.
Незважаючи на певну нестабільність, князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контроль за державними податками, право на князівські податки з населення. Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, представляв насамперед його інтереси і був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства[317]. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. “Безкняжжя” створювало кризові ситуації, оскільки саме князь був гарантом внутрішнього миру — “наряду” і зовнішньої безпеки країни, землі, міста.
Скарб золотих і срібних речей. XII — XIII ст. Чернігів
В історичній літературі має місце точка зору, згідно з якою князі на Русі в XI — XII ст. хоч і виступали передусім захисниками інтересів знаті, але разом з тим правили і на благо народу[318]. І хоча об’єктивно це справді так, нема жодних підстав бачити в давньоруських князях представників і виразників народних інтересів. Джерела незаперечно свідчать про станово-класовий характер князівської влади. Такої ідилічної картини, коли князь, бояри, воєводи і тисяцькі були всього лише представниками общини, виразниками її інтересів, на Русі IX — XIII ст. не існувало.
Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вонц, як правило, згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землеволодільцями. Уже в XI ст. існувала певна соціальна диференціація боярства. Князівські бояри поділялися на “великих” і “менших”. Крім того, були ще й “земські” бояри. Етимологія слова “боярин” не зовсім з’ясована, але очевидним є зміст поняття. Боярин — це знатна, багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.
Зображення святого воїна Федора на чернігівській чаші
Диференціація боярства дає підстави стверджувати наявність всередині цього стану васальних відносин. М.С. Грушевський, вивчаючи галицьке боярство XII — XIII ст., зауважив, що кар’єра дрібного боярина як землеволодільця починалася з села, яке йому давав великий боярин, що володів цілою округою[319].
Разом з князями давньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. “Великі” бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, “малі” — посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату — міністеріалітету. Літописи до цієї категорії урядових чиновників відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вірників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян — слуг князівського двору.
Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, айв управлінні державою чи землею. В ній інтегрувалася військово-службова знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації. В часи Київської Русі виробився своєрідний дружинний кодекс честі, що генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався князівськими пожалуваннями — грошима, а також бенефіціями. Вірна служба своєму сюзеренові — князю оплачувалась земельним наділом, який передавався знатному дружиннику в умовне володіння.
317
Костомаров Н.ІІ. Начало единодержавия в Древней Руси / / Вестник Европы. — 1870. — №11. — С.31; Паиіуто В.Т. Черты политического строя Древней Руси. — С.35.
319
Грушевський М.С. Галицьке боярство XII — XIII ст. / / Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. — 1897. — Т. ХХ. — С. 5 — 6.