Значні за площею давньоруські поселення виявлено на Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі. На селищі, розташованому на правому березі Дніпра поблизу колишнього села Кічкас, археологічно зафіксовано 57 селянських дворів. Розкопками селища поблизу села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області досліджено 32 селянських двори з житловими і господарськими будівлями, в яких знайдено знаряддя праці і предмети побуту. В одній із садиб вдалося виявити наральник, косу, жорна, риболовні гачки і грузила, ключі від замків, мідний і керамічний посуд; в іншій — наральник, дві коси; в третій — наральник, плужний ніж, косу, ковадло, молоток, кліщі тощо.
Господар такої селянської садиби був самостійним виробником, він мав практично все необхідне для ведення власного господарства. Зважаючи на розміри селянських жител, можна припускати, що сім’я смерда складалась у середньому із шести осіб. їй належали крім садиби худоба, орні знаряддя, знаряддя збирання врожаю, предмети домашнього вжитку.
У літописах утримуються конкретні свідчення про те, чим володіла селянська сім’я. У 1103 р. на князівському з’їзді поблизу Долобського озера (на лівому березі Дніпра навпроти Києва) обговорювалися питання участі смердів у відверненні половецької загрози. Похід призначався на весну, час надзвичайно незручний для смерда-орача і сівача. Дружинники київського князя Святополка Ізяславича наполягали на перенесенні термінів походу на половців. “Не веремя веснѣ воевати, — говорили вони, — хочемъ погубити смерды и ролью ихъ”[346]. Володимир Мономах стояв за негайний похід, мотивуючи його небезпекою половецьких вторгнень, які приносили багато лиха тим самим смердам.
“Дивно ми, дружино, — виголосив він, — оже лошади кто жалуеть, еюже ореть кто; а сего чему не расмотрите, оже начнеть смердъ орати, и Половчинъ приѣха ударить смерда стрѣлою, а кобылу его поиметь, а в село его въѣхавъ поиметь жену его и дѣти, и все имѣнье его возметь”[347].
У літописній статті 1111 р. практично повторюється ця оповідь і доповнюється вказівкою на наявність у смерда стодоли.
“Руська Правда” містить статті про селянську власність. В одній із них ідеться про недоторканність худоби смерда.
Площа орної землі смерда залежала від багатьох факторів — загальної площі, придатної для обробітку землі в даній місцевості, наявності поблизу феодального господарства і землі, яка оброблялась у ньому, від виробничих можливостей селянського господарства тощо.
Але основним фактором була продуктивність знарядь, що ними користувався смерд. За допомогою рала чи плуга смерд міг обробити в середньому близько восьми десятин землі. Якщо додати землю, яка за трипільної сівозміни перебувала під паром, то площа орної землі, оброблюваної одним плугом, становитиме 12 десятин. Очевидно, ця середня норма землекористування в селянському господарстві складала одиницю оподаткування, відому під назвою “рало”, “плуг”, “дим”. Назви орних знарядь визначають тут площу землі, яку можна ними обробити, а “дим” — саме господарство.
З усієї орної землі, що оброблялась окремим сільським господарством, за тодішньої агротехніки можна було збирати щорічно близько 300 пудів зерна озимих і ярових культур. Такий врожай, за умови, що значна його частина вилучалася феодалом, все ж забезпечував мінімальні потреби сім’ї виробника, витрати на відтворення господарства.
У лісових місцевостях Київської Русі довго зберігались архаїчні форми господарювання. Малопридатні для культивування орного землеробства підзолисті ґрунти обумовили тривале існування підсічного землеробства. Воно було трудомістким і вимагало колективної праці значної кількості виробників.
Підсічне землеробство завжди поєднувалося з допоміжними заняттями населення — мисливством, бортництвом, рибальством, збиральництвом. Характер сільськогосподарського виробництва в Поліссі не дав можливості розділитися крупним виробничим колективам — сімейним общинам або великим патріархальним сім’ям.
Сімейна община — це колектив людей, об’єднаний родинними стосунками його членів, спільним господарством, спільним володінням засобами виробництва і виробленою продукцією. Така община була характерною формою організації суспільства за родоплемінного ладу. Як пережиток місцями зберігалась вона і в класовому суспільстві. У відносинах з суспільством сімейна община була подібною до індивідуального домогосподарства і підкорялась усім юридичним нормам феодального права.