— Бий мене! Бий сильніше! Не шкодуй! Ще і ще! — благає скривлений в істеричному нападі рот.
Підведені чорною фарбою губи шепочуть вже незрозумілі й дивні заклинання, бризкають слиною від тваринного задоволення, намагаються поцілувати старечу руку, що дарує цьому спраглому тілу справжню насолоду болю.
— Бий мене ще! — надприродний вереск одразу наповнює темні коридори та підмурівки холодного вогкого приміщення, де хазяйнують лише колючі протяги безчасся, з якого складається буття у «Містериконі». Лише велетенські губи в густій чорній фарбі з кожної стіни шепочуть і кричать, благають і проклинають, звуть і лають, плюються нелюдськими зойками, розносять довкола нестерпний сморід ненависті та виродження. Ці страхітливі губи зростають на стінах, як пекельні троянди жаху. Вони ворушаться у тьмяному світлі потойбічних марень, запрошують кожного, хто пройде цим шляхом, переступити межу дозволеного. Тут, і тільки тут можна зрозуміти всю нездоланність мороку і марноту сподівань на щастя. І лише тут стає зрозумілою істинна сутність болю, цього нібиіснування, майжебуття, начебтожиття.
Щоразу після вистави він не міг, як слід, відпочити без звичних і таких солодких ляпасів Матильди. Старенька тітка-реквізитор вже чекала на нього за лаштунками сцени, аби одразу вдарити по обличчю. Він падав на коліна і повзав довкола неї. А вона била його по щоках, по потилиці, по шиї, по плечах, всюди, куди могла дотягнутися її скоцюрблена жовта рука. Він із насолодою підставляв своє тіло під її ляпаси і благав, плакав, як дитя:
— Іще! Іще!
А ззаду з неприхованою відразою за цим спостерігала його дружина й асистентка Анна. Тітка Матильда била його до тих пір, поки вдоволений престидижитатор не заспокоювався на підлозі в маленькій калюжі власних випорожнень. Жінки тоді надовго залишали його наодинці зі своєю нелюдською насолодою, що пронизувала його тіло, наче невидимі блискавки. Він тихенько схлипував і скавулів, як голодне щеня, доки остаточно не засинав на кілька годин. Це єдине, що розраджувало його після напружених вистав, під час яких він горів лише ненавистю і бажанням розірвати на шматки всіх отих брудних і нечесаних місяцями глядачів, що приходили до його «Містерикона» втамувати одвічну робітничу нудьгу і отримати свою малесеньку пайку дозволеного дива, якого їм так не вистачало в щоденному житті.
Так тривало дуже довго, доки однієї дощової осінньої днини престидижитатор нарешті не зрозумів: його справи зупинилися. Це трапилося якось поступово і непомітно — спочатку на його вистави припинили ходити постійні відвідувачі, потім значно поменшало пролетарів, із яких завжди складалася основна маса глядачів, зникли домогосподарки й підлітки, а вже кілька останніх тижнів у «Містерикон» заходили лише випадкові люди. Він ламав собі голову, але не міг знайти пояснення такому занепаду. Невже у цих людей зникла цікавість до всього дивного і непоясненного? Чи, може, це він втратив колишнє чуття до успішних вистав і вже не може дати людям очікуваної насолоди? Цю загадку він не міг розгадати.
Але найстрашніше було попереду. Якраз тоді, коли він вирішив показати нову містерію зі зникненням жінки за прозорою ширмою і перетворенням яйця на живе курча, його спіткав справжній удар. У розмитому світлі жовтих ліхтарів він побачив порожній зал, у якому плескав у долоні і без упину реготав божевільний хлопець П’єтро, що ніколи не пропускав його вистав. Сьогодні він був єдиним його глядачем.
Від несподіванки і образи у престидижитатора перехопило спазмом горло і подих, а тілом пробігла страшна судома, від якої він не зміг втриматися на ногах і впав на коліна. Одразу за цим він почав битися в нападі дикої істерики. Божевільний П’єтро ще більше розреготався і у захваті підхопився зі свого місця, він ляскав у долоні й вигукував незрозумілі звуки. Перелякана Анна намагалася допомогти чоловікові піднятися, але він відштовхував її руками і ногами і продовжував ридати на підлозі, нікому тепер не потрібного, «Містерикона». Не допомогли навіть ляпаси Матильди, яка прибігла на ґвалт, аби заспокоїти свого улюбленого племінника. І лише самотній глядач П’єтро радів цій виставі і наповнював порожній зал несамовитим вереском...
Того ж дня у місті з’явився новий театр-містерія нікому раніше тут невідомого Брахмана Кортеса. Тієї ж самої миті, коли покинутий всіма престидижитатор вмивав слізьми брудну підлогу «Містерикона», на іншому кінці міста почав свою виставу заїжджий містифікатор Брахман Кортес. Він міг передбачати смерть. І кожен, хто хотів знати свою останню мить на цій землі, дивився у велике бездонне дзеркало, де згодом таки бачив свій кінець. Тому вже за кілька днів театр Брахмана Кортеса був вщерть заповнений глядачами, які завжди виходили після вистави вражені й мовчазні, аби через тиждень знову заплатити прибульцю за дивовижне видовище власної смерті.