Яскраве світло заважало престидижитатору як слід роздивитися цього таємничого відвідувача, що сам був одягнений неначе актор венеціанського театру: довгий чорний плащ, трикутний старовинний капелюх, білі пальчатки, оздоблена золотом тростина у руці. Але найбільше, що кидалося у вічі — це маска на обличчі цього чоловіка. Біла і нежива, вона наче із середини світилася якимось дивним вогнем.
Престидижитатор не подав виду, що трохи здивований появою цього загадкового гостя. Він багато чого в житті бачив, багато що пережив, а тому намагався не показувати відкрито своїх відчуттів, і зазвичай приховував їх під непроникним виразом свого зморшкуватого обличчя.
— Вітаю вас у цьому театрі і на цій виставі, де ви зможете пізнати ціну вашого життя і вашої смерті! — почав свій звичний монолог престидижитатор. — Зазирнувши у це дзеркало, ви побачите власний кінець! Більше ніде в світі вам не запропонують подивитися в очі власній смерті, тому поспішайте — у вас є така можливість саме сьогодні, і саме тут!
Престидижитатор замовк і очікував, що єдиний сьогоднішній глядач одразу підійде до дзеркала. Таємничий відвідувач справді підвівся, але далі свого місця у центрі залу не пішов.
— Я заплачу вам додаткову суму, окрім тієї, що витратив на квитки, якщо ви виконаєте одне моє прохання, — мовив він тихо, але несподівано гучна луна рознесла його слова по всіх закутках театру.
— Яке прохання? — вичавив із себе вже неабияк занепокоєний престидижитатор.
— Ви повинні самі зазирнути у це дзеркало, а потім розповісти мені, якою буде ваша власна смерть! — сказав рівним тихим голосом чоловік у трикутному капелюсі.
— Я не збираюся цього робити. Це якраз ви заплатили свої гроші, аби дивитися в це дзеркало. Я лише допомагаю...
— Облиште! Я готовий додатково заплатити стільки, скільки ви не заробите й за цілий місяць виступів. Ви ж не будете заперечувати, що любите гроші? — людина в масці не квапливо підійшла до сцени і поклала під ноги престидижитатору велику сіру торбину. Загадковий гість повільно розв’язав на ній мотузку, і престидижитатор побачив купу блискучих золотих монет, що ними була доверху набита торбинка.
— Навіщо це вам? — проскрипів престидижитатор і витер рясний піт із чола.
— Це просто моє прохання. За яке я, до того ж, плачу золотом, — мовив чоловік у масці і повернувся на своє місце.
Престидижитатор розгублено подивився за лаштунки, де шукав підказки у своїх помічників. Але у суворому погляді Тимура він прочитав лише одне:
— Роби, як бажає замовник.
Похнюплений і одразу постарілий, престидижитатор приречено підійшов до чорного дзеркала. Він ніколи раніше не зазирав у нього, бо смертельно боявся цього. Він знав секрет цього дзеркала, і все одно не наважувався дивитися в нього. Але тепер цього вимагав глядач, який платив золотом. Отже, сьогодні він, нарешті, зазирне туди, куди до нього з трепетом і жахом дивилося стільки очей.
Престидижитатор повільно підняв голову і поглянув у темну дзеркальну глибину. Як і завжди, дзеркало за мить спалахнуло яскравим світлом...
— Цього не може бути! Не може бути! Неправда! Це неправда! — престидижитатор відсахнувся від дзеркала, заточився на лівий бік і впав на сцену. — Це лише подвійне дзеркало... потужний ліхтар у середині... гра світла й тіні... заздалегідь заготовлені рухливі картинки з різними сюжетами смертей... це все містифікація, обман... Ні, цього не може бути! Такого сюжету смерті в нас немає! — престидижитатор підхопився на рівні ноги, одним сильним рухом зірвав хустинку з шиї і рвонув сорочку на грудях, аж по підлозі зацокотіли великі круглі ґудзики і стрімголов метнувся у зал. Його помічники із жахом спостерігали за тим, що відбувається на сцені, але не могли зрушити з місця — їхні ноги прилипли до підлоги.
Престидижитатор з диким ревінням накинувся на чоловіка у масці.
— Це ти, Брахмане Кортесе, вирішив зіграти зі мною цей злий жарт? Ти повернувся з пекла, аби знищити мене?! — волав охоплений люттю престидижитатор.
Йому таки вдалося зірвати маску з обличчя таємничого гостя. Але одразу за цим він відсахнувся від людини у плащі, впав на підлогу і з виряченими від невимовного жаху очима поповз до найближчої стіни і бубонів якісь мало зрозумілі слова.
Із усіх стін театру потворно сміялися й божевільно кривлялися велетенські товсті губи, намащені чорною фарбою. Вони плювалися в престидижитатора липкою сморідною рідиною і наповнювали зал отруйним запахом гнилизни. Це убивче повітря виїдало очі, заливало горло розплавленим свинцем нечистот, вибухало в легенях, вливалося у вени брудним потоком випорожнень. А чорні губи нестримно реготали і корчилися в жахливому танку на охоплених чудернацьким потойбічним мерехтінням стінах. Зал крутився навколо напівживого престидижитатора все швидше, з кожною миттю нарощував страхітливі оберти. Нетутешні голоси та зойки, що злітали з чорних губ кривавими метеликами, злилися в єдиний пекельний хор, який не можливо було слухати. Престидижитатор стояв на колінах посеред цього неймовірного вихору, затуляв вуха долонями і дивився порожніми скляними очима.