Жало зневажливо скривився і переступив через тіло у пальті. Він подивився на старовинний кишеньковий годинник, видобутий з нетрів його широкого одягу, і рушив до дверей. Уже на порозі недбало кинув напарнику:
— Ти йдеш, чи так і сидітимеш тут? Якщо тобі подобається це вухо, дозволяю забрати його на згадку. Та мені вже час йти, бувай.
Його недавній співрозмовник підхопився з ліжка та швидкими кроками побіг на двір, де його одразу знудило під найближче дерево. Жало навіть не глянув на нього і розчинився в темряві.
Іван, Григір, Софія з дітьми та Гелій Гармидер мали змогу пересуватися містом лише вночі, аби не привертати до себе зайвої уваги перехожих та можливих шпиків. За інформацією, яку через злодія-фокусника передав Рем, їм потрібно було покинути столицю і прямувати на схід, до маленького, загубленого серед пустелі містечка Світú. Саме там, як переконував Рем, і є таємна лабораторія уряду, куди надходили для експертизи вилучені твори, і саме туди мали відправити й рукопис Івана. Рем запевнив їх, що підпілля надасть усю необхідну допомогу у їхньому пересуванні пустелею, і потім, коли вони досягнуть мети. Але Софія наполягала на тому, що їм потрібно самотужки подолати цей шлях. Чому саме — вона не пояснювала. Рему не дуже сподобалася ця ідея, але він, врешті, поступився і пристав на їхню пропозицію, завірив між тим, що все одно вони перебуватимуть під наглядом підпілля.
Першу ніч вони пробиралися темними порожніми кварталами до найдальшої околиці велетенського міста, за якою й починалася пустеля. Ранок застав їх у напівзруйнованій старовинній церкві біля розбитої дороги на виїзді зі столиці. Тут вони вирішили перебути день, аби з настанням темряви знову продовжити свою подорож.
Розклавши багаття у боковій прибудові, де частково збереглася покрівля, Іван присів біля вогнища і почав розтирати набряклі від ходіння в тісному взутті ноги. Софія приготувала вечерю із запасів, якими їх забезпечив Рем, нагодувала спершу дітей, що, як і раніше, перебували у дивному напівзабутті, потім роздала їжу чоловікам. Гелій Гармидер ретельно вимазав свою металеву тарілку чорним хлібом і спитав:
— Все хотів поцікавитися, що це за діти мандрують з вами? Дуже вони дивні якісь.
— Це незвичайні діти. Насправді їхні тілесні втілення зараз далеко звідси. Тут лише їхні душі, — відповіла Софія і подала тарілку Іванові. — Це дуже довго пояснювати. Просто одного разу вони почали приходити до мене — спершу один, потім все більше і більше. Вони приходять, коли їм це потрібно. Чому саме до мене — я не знаю. Напевно, так їм легше пережити важкі хвилини свого життя — біля мене і в оточенні таких же бідолах. Деякі з них пробули у мене лише день, деякі зоставалися довше. Коли вдома у них налагоджується, вони так само раптово зникають. Для мене й самої це суцільна загадка. А ось ці четверо залишилися при мені найдовше. Схоже на те, що їхня ситуація зовсім кепська. Але поки їхні душі поруч зі мною, їм легше пережити всі випробування і злигодні. Вони для мене зовсім не обтяжливі, і якщо так склалося, я мушу бути з ними, відповідати за них, робити так, аби їм було легше перебути складні часи.
— А чому вас також хотіли арештувати таємні агенти? — спитав Іван.
— Це і для мене самої велика таємниця. Я не порушувала закону, не робила нічого кримінального чи поганого.
— А я знаю, чому, — втрутився в розмову Григір Заливаха. — У всьому винна ота стара потвора, моя жінка. Вона давно вже висловлювала невдоволення з приводу вашої поведінки та навіть вашого зовнішнього вигляду. Ви їй страшенно не подобалися, вона постійно говорила про це. Я думаю, що це вона дала сигнал агентам, аби вас перевірили. Напевно, одночасно з тим, коли настукала на Івана.
— Але чому? Що я особисто зробила їй? Ми навіть ніколи не перетиналися з нею, не були знайомі, нам нічого було ділити, — здивувалася Софія й її обличчя спохмурніло, ніби пізньо-осіннє небо.
— Звичайна заздрість і злоба. Нічого дивного, — сказав Гелій Гармидер і витер снігом свою тарілку.
— Звідки ти знаєш? Чи, може, ти знайомий із моєю жінкою? — раптово набундючився Григір. — Що ти, взагалі, знаєш про неї? Тобі, напевно, дуже пощастило в житті, бо ти ніколи не мав стосунків із такою страшною людиною, яку й людиною назвати важко. Я провів із нею багато років під одним дахом і увесь цей час лише те й робив, що страждав. Це були справжні тортури, а не життя. Вона та її діти мучили мене увесь цей час, знущалися з мене, навіть били. А я не міг їм відповісти, бо не мав сили і мужності. Я боявся. Боявся болю, принижень, розголосу. І що я досяг цим страхом? На кого я перетворився? Я став жалюгідним, відразливим, нікому не потрібним, об якого хто завгодно і коли завгодно може витерти ноги, якого не помічають і не слухають, не розуміють і не бачать впритул. Я потрібен, лише коли їм когось треба принизити, побити, образити. Навіщо мені таке собаче життя? Для чого?!! Щастя я у житті не бачив, нікому не допоміг, нічого вартого уваги не зробив. Навіть професії поважної не здобув. Нікого не врятував. А ще через мій необачний вчинок тепер розшукують і вас; ми всі стали злочинцями. Навіщо я існую на землі? Адже, якщо я раптово зникну, ніхто навіть і не помітить цього, тим більше — не заплаче, — Григір затулив обличчя руками.