Одного разу, коли я ще затемна їхав за деревиною крізь мовчазний Ліс, то побачив, як на вітряку блимає світло. Вроджена цікавість змусила мене повернути воза і поїхати зарослою дорогою на вітряк — я хотів подивитися, хто це ризикнув запалити світло в такому непривітному місці. Страху я тоді зовсім не відчував, бо не вірив у всі ці вигадки, що ними лякали дітей жінки. Отже, коли я був біля самого вітряка, що зловісно рипів на вітру своїми подертими і тріснутими від часу крилами, мене раптом охопив несвідомий жах, я почав труситися у пропасниці, а мій, завжди спокійний, кінь постійно сопів і голосно іржав. І все-таки я наважився підійти ближче до вітряка і зазирнув усередину крізь численні щілини в стінах. Я побачив, що у каміні горів вогонь, а біля нього спиною до мене на низькому стільці сиділа зовсім юна дівчина з майже білим волоссям. Потім вона встала і підійшла до вікна навпроти тої стіни, за якою причаївся я. Якраз саме сходило сонце, і раптом його перші яскраві промені освітили її тонкий стан, точену шию, ніжні руки з-під рукавів сірої сукні. А потім вона обернулася обличчям у мій бік, і я трохи не зомлів від її чарівної краси. Я побачив казкову фею, що несподівано постала з моїх снів. Я навіть відсахнувся від щілини, крізь яку підглядав за цієї красунею, що невідомо яким чином опинилася в цьому похмурому місці. Та потім я знову прикипів до великого отвору у стіні, і хтозна скільки часу милувався неземною красою, що струменіла від цієї прекрасної дівчини. І ось раптом вона підійшла до того місця, біля якого я причаївся, несподівано присіла навколішки, і тихо промовила прямо у мою щілину:
— Не бійся, заходь до мене!
Від такої несподіванки я впав на землю, але одразу схопився, заскочив на воза і погнав звідти до Лісу. Отямився вже біля свого будинку, і цілий наступний день почувався, як уві сні. Думав лише про неї, вона повністю поглинула всі мої думки, і варто мені було заплющити очі, як її світлий образ спливав у моїй свідомості і промовляв до мене лише ці єдині слова:
— Не бійся, заходь до мене!
Наступного ранку я знову був біля вітряка. І все повторилося — я спостерігав за дивною дівчиною крізь щілину в стіні, вона милувалася сходом сонця у вікні, а потім підходила до того місця, де я ховався, і запрошувала мене ввійти. Так минув тиждень. І ось одного дня я не побачив її на звичному місці біля каміну, хоча багаття там було розпалене. Здавалося, вона тільки-но кудись вийшла. І от, коли я вже збирався йти геть, хтось ззаду поклав мені руку на плече. Я обернувся — це була вона. Дівчина стояла навпроти мене і лагідно посміхалася, зазирала своїми небесно-блакитними очима прямо в мою душу. Від несподіванки я не міг вимовити ані слова, і лише розгублено кліпав очима.
— Мене звуть Софія. А тебе? — промовила вона ніжним шепотом, від якого на мене одразу війнуло запаморочливим квітковим ароматом і легкою вранішньою прохолодою.
Я теж назвав своє ім’я. Вона взяла мене за руку і повела за собою. Ми сіли біля вогнища, і вона простягнула мені глечик з духмяним трав’яним відваром, який пила й сама. Ми довго сиділи мовчки, дивилися на вогонь, що палахкотів у каміні, а потім вона мене запитала:
— Ти з містечка за Лісом?
Я ствердно кивнув.
— Працюєш підмайстром у місцевого теслі?
Я кивнув знову.
— А ти знаєш, як пахне любов?
На це її запитання я не міг знайти ствердної відповіді, а тому лише мовчки дивився на полум’я.
— Ось, вдихни запах цієї квітки... — і вона простягнула мені блакитну квітку, яка невідомо яким чином опинилася в її руках.
— Не бійся, вдихни цей запах... — і я вдихнув.
Ні, я тоді просто втягнув у себе любов. Я спізнав, як пахне справжнє щастя, якого не знав раніше. Моя душа враз відчула дивну музику, яка лилася зусібіч, і наповнювала все довкола, заливала мене великим могутнім потоком, і я летів у ньому, наче та маленька блакитна квітка, що її зірвав і вкинув у цей бурхливий потік весняний вітер. Я летів, летів...
Коли я прийшов до тями, то побачив, що сиджу біля каміна у своєму домі і дивлюся на вогонь, ніби ще й досі там, на покинутому вітряку. Я одразу згадав Софію, її легке солом’яне волосся і тонкі білі руки, і той чарівний запах любові, яким просякла моя душа. Коли згадав те, що відбувалося зі мною невідомо скільки часу тому, підскочив, наче мене вжалила змія і вибіг із дому. І хоча на вулиці була глупа ніч, я кинувся бігти до Лісу, а відтак — до вітряка. Роздирав у кров обличчя і руки, пробирався навпростець крізь чорну і непролазну гущавину, і врешті-решт дістався до стежки, що вела на пагорб із вітряком. Серце моє шалено калатало і вискакувало з грудей, я не відчував землі під ногами, а летів туди швидше ніж вітер. І як таємне заклинання, відоме лише мені одному, я проговорював уголос її ім’я.