— Покидьок, ти зламав мені руку… Катюга, сволота… Гаразд, відпусти мене… Я скажу… — Жало трішки послабив хватку, а Сеймур здригався і схлипував від болю, а потім прохрипів: — Іноді він буває по вечорах у Печерах — це заміські вілли на Півночі. Більше я нічого не знаю!
— Скільки з ним охоронців?
— Багато… Відпусти руку… Я не знаю більше нічого…
Жало штовхнув Сеймура на землю і той голосно застогнав від болю. Жало завів свій байк і виїхав із темного закапелку, звідти побачив, як Сеймур вцілілою рукою поспіхом діставав з внутрішньої кишені смокінга пістолет. Жало натиснув на газ, і вже за мить важке колесо його байка розмазало по стіні мозок підпільника.
Район елітних вілл «Печери», хоч і лежав на достатньому віддаленні на північ від столиці, був найдорожчим, найпрестижнішим, найвідомішим і, водночас, найтаємничішим місцем усамітнення найбагатших персон країни. Більше тридцяти розкішних вілл були вбудовані у велетенську гору. За чутками, кожна з них мала продовження у тамтешніх глибоких печерах, звідки й постала назва всієї місцевості. Також за чутками, які пошепки передавалися з вуст у вуста, на Печерах відбувалися найбільш грандіозні приватні вечірки, на які витрачалися цілі статки і які іноді тривали тижнями. Інколи про деякі з цих вечірок писали місцеві газети, але жодному з репортерів так і не вдалося особисто відвідати одну з них. Єдине, про що точно знали всі — на Печерах збираються «недоторканні», «небожителі», імена яких можна було називати хіба що пошепки.
Про яку з цих вілл говорив Сеймур, Жало не знав. Але його гострий нюх та інтуїція підказали, що шукати треба там, де останнім часом проводилися найгаласливіші й найрозкутіші вечірки, бо саме таким чином, насправді, найлегше уникнути зайвих підозр, коли готуєш якусь важливу і таємну справу. Розпитавши кількох місцевих волоцюг, які вешталися околицями у пошуку залишків дорогих наїдків та загублених коштовностей, він довідався, що останній місяць найбільший успіх серед гостей мала одна з нижніх вілл — «Глибока нора». І саме цієї ночі там мало відбутися грандіозне свято феєрверків, на яке були запрошені найкращі майстри цієї справи з усього світу. Жало відчував нутром, що це якраз та, потрібна йому, вілла.
Жало заховав свій байк в деревах за кількасот метрів від вілли і пройшовся до помпезно прикрашених велетенськими надувними фігурами левів чавунних воріт, в які одна за одною заїжджали дорогі автомобілі. На вході чергували кілька закутих у куленепробивні плащі охоронців. Жало неквапом підійшов до одного з них і тихо промовив:
— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба.
Охоронець здивовано подивився в очі двометровому велетню з великою безволосою головою і одразу вкляк, наче кролик перед удавом. До них підійшли й інші охоронці. Жало по черзі пильно дивився їм у вічі, а потім спокійно рушив через ворота до святково прикрашеного парку перед віллою, а охоронці вже й забули про його існування і продовжували перевіряти перепустки машин із гостями, які все прибували і прибували.
Під велетенським навісом між парком і сходами до вілли, де навіть взимку було тепло через спеціальні опалювальні лампи, посеред натовпу святково і багато вбраних людей, які танцювали і розважалися, Жало одразу виокремив того, хто був йому потрібен. Веселий молодик із лихвацько зачесаним назад довгим світлим чубом всіляко плазував і вигинався перед розкішною дамою середнього віку, яка відверто демонструвала свої округлі мармурові стегна з-під великих розрізів легкої блакитної сукні зі зухвалим декольте.
Жало став позаду молодика і повторив пароль Підпілля. Молодик захлинувся шампанським, яким він запивав своє захоплення від співрозмовниці і злякано озирнувся. Жало дивився кілька секунд йому в очі, після чого молодик повільно поставив бокал на стіл і, наче на повідку, рушив за ним углиб парку.
— Куди ж ви, Леоніде? Ви повинні закінчити свої чарівні описи мого сьогоднішнього вигляду! — гукнула їм навздогін дама в блакитній сукні.
Проте Леонід нічого не чув і нікого не бачив, він йшов за Жалом і дивився поперед себе порожніми очима. Жало завів молодика в темний закуток парку, куди ще не встигли проникнути галасливі гості й знов пильно подивився йому в очі:
— Зараз ти скажеш мені, де Рем. Мені потрібен Рем. Прямо зараз.
— Рем тут. Я бачив його годину тому із хазяїном вілли. Вони пішли усередину, до печер.
— Зараз ти повинен провести мене туди.