Іван стояв біля круглого провалля в землі, заповненого чорною крижаною водою, яка чомусь не замерзала. Вже минула година відтоді, як вони стали табором на нічліг у цій промерзлій пустелі. Підпілля спорядило їх теплим військовим наметом, їжею, сірниками, примусом, вовняними ковдрами та іншим знаряддям, яке мало б знадобитися під час переходу цими безлюдними жовтаво-чорними сопками, якими вволю гуляв північний вітер, що кидався зрідка з-за пагорбів сплутаними колесами перекотиполя.
За домовленістю, вони повинні були перебути кілька діб у цій пустелі, допоки підпільники не поширять потрібну їм інформацію. Треба було чекати їхнього сигналу, коли можна буде вирушити безпосередньо до містечка Світú, яке й призначили їхнім наступним місцем зустрічі.
Іван покинув друзів у наметі, а сам пішов прогулятися довколишніми сопками. Його не залишала одна важка думка, яка просвердлювала його мозок, дратувала, не давала спокою. Він вагався. З одного боку, він дуже хотів повернути свій рукопис. Здавалося, іншого шляху, як потрапити в самісіньке лігво тих, хто заборонив казки, не існувало. З іншого — він і досі не розумів, яким чином він та його беззбройні друзі зможуть протистояти всій цій системі з тисячами до зубів озброєних і вишколених охоронців, сигналізацією, засобами стеження, новітньою технікою, з усією велетенською машиною, яка звалася владою. Його гризли сумніви щодо успішності цього задуму. Було ще й інше, що неабияк турбувало його. Він ніколи у житті й думки не допускав, що колись може стати провідником якогось опору, якимось борцем за щось, тим більше, не дай Боже, героєм. Він завжди був проти того, аби виконувати якісь незрозумілі йому функції, слугувати чиєюсь зброєю, бути знаряддям в чиїхось руках. А тепер його підточувала із середини підступна здогадка, що його просто хочуть використати в своїх інтересах, що він потрібен лише, як прикриття, як відвертання уваги, як маріонетка у чиїйсь небезпечній грі. Проте він намагався себе заспокоїти тим, що всі вони робили спільну, потрібну справу, що кожен з них виконував особисту, суто індивідуальну й необхідну місію, і що він також перебував на потрібному місці у потрібний час. Він намагався відганяти тривожні думки геть подалі і думав лише про свій загублений рукопис, про новий твір, що його знову почав писати в дорозі, про своїх друзів, які зараз розпалювали вогнище і готували вечерю посеред непривітної пустелі, про радісне майбутнє, яке має настати, коли казки знову повернуться до людей. В тому числі й завдяки їхній допомозі.
Він заглибився у свої роздуми і посміхався сам до себе, іноді щось шепотів, робив якісь несвідомі жести, а тому й не помітив, як з його губ зірвалися такі слова:
— Казка потрібна усім нам…
— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба, — почувся раптом десь збоку чийсь хрипкий голос.
Іван не одразу виринув зі своїх думок, проте його ноги самі по собі зупинилися. Він повільно прийшов до тями і роздивився довкола. У темряві, що згущувалася в цих краях дуже поступово, ніби неохоче, за кілька метрів від себе він помітив велике повалене дерево, яке не відомо, як опинилося посеред цієї пустелі. Під ним ворушилося щось велике і темне. Незнайомий голос, напевно, лунав саме звідси. Іван обережно наблизився. Коли примружив очі, він розрізнив силует людини в чорному одязі, з неймовірною лисою головою, яка нагадувала збільшений у розмірах м’яч для гри у регбі. Людина напівсиділа на землі, обіпершись спиною об дерево. Іван підійшов ближче, нахилився і тихо спитав:
— Що ви тут робите? Хто ви? Вам погано?
Чоловік у чорному не відповідав, він лише стогнав і крутив головою в різні боки, хапаючи ротом холодне пустельне повітря. Вочевидь, він був тяжко поранений або хворий, бо навіть на питання Івана очей так і не розплющив. Іван присів поруч із незнайомцем і поторсав його за плече. Він відчув, що одяг пораненого наскрізь мокрий — судячи з усього, він виплив з круглого провалля в землі, що було заповнене водою, і вже потім переповз під цей стовбур. Іван ще раз поторсав незнайомця, від чого той застогнав ще голосніше і на мить розплющив мутні очі.
— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба, — знову проговорив він і одразу заплющив очі.
Іван уже знав цей пароль Казкарського підпілля, яким віталися лише втаємничені спільники. Тепер він остаточно зрозумів, що перед ним хтось із підпільників і що йому терміново потрібна допомога. Він притьмом кинувся назад до свого намету і покликав на допомогу Гелія і Григора. Втрьох вони ледь дотягнули пораненого до свого тимчасового помешкання і поклали біля вогнища. Коли вони стягнули з нього важкий від води одяг, то помітили на його литці наскрізну рану від кулі. Крім того, в кількох місцях у нього була розбита голова і серйозно подряпані всі руки. Софія одразу заходилася промивати і обробляти рани, а Григір приготував пораненому цілющий трав’яний чай з тих таємничих рослин, які він постійно носив із собою у невеличкому мішечку під пончо і рецепту якого він навчився ще від своєї бабусі. Майже цілу ніч вони поралися біля пораненого незнайомця і намагалися полегшити його страждання. За цей час він кілька разів приходив до тями, але не надовго, знову впадав чи то у глибокий сон, чи то у хворобливе забуття.